Чим переймалася і з чого дивувалася протягом минулого тижня відповідальний секретар газети «Волинь‑нова» Тамара ТРОФИМЧУК...
Чим переймалася і з чого дивувалася протягом минулого тижня відповідальний секретар газети «Волинь‑нова» Тамара ТРОФИМЧУК
...ЯК ШВИДКО ШАХРАЇ ЗОРІЄНТУВАЛИСЯ У СИТУАЦІЇ У день випуску газети, коли в редакції багато справ і мало часу, у моєму кабінеті задзвонив телефон. Телефонувала жінка старшого віку, судячи із того, як старанно підбирала слова, ― російськомовна. Сказала, що представляє київський фонд Святого Архангела Михаїла. Її нібито порекомендували звернутися в нашу газету. Фонд збирає кошти для 96‑ї окремої аеромобільної бригади десантників у Миколаєві і хоче просити нас про допомогу. — Кажуть, ніби виділили 7 мільярдів гривень на армію, але де ті гроші, в чиїх кишенях осіли? ― з болем говорила Стелла Михайлівна. ― Хлопці в Миколаєві сидять голодні, мерзнуть. Їм потрібно все ― спальні мішки, одяг, взуття, продукти. Думаючи, що мова йде про те, щоб опублікувати в газеті рахунок для збору благодійних пожертв, я попросила Стеллу Михайлівну надіслати необхідні документи, а сама пішла займатися справами. Її дзвінок зовсім не здивував, бо останніми тижнями у редакцію надходило багато звернень про збір коштів для армії. Щоправда, мимохідь промайнула думка: чому не запитала, хто саме направив до нас представницю фонду? Але вона швидко забулася. Наступного ранку пані Стелла подзвонила, як тільки я зайшла у кабінет. Схвильовано повідомила, що сьогодні о 3‑й годині дня будуть відправляти партію допомоги у Миколаїв. Почувши, що питання про публікацію реквізитів ще не вирішене, здивувалася: «То ви хочете їх у газеті друкувати? Ми думали, ви нам просто допоможете». І знову завела мову про бідних солдатів, у якусь мить навіть заплакала. Загалом того дня вона дзвонила разів із п’ять. І щоразу час відправлення гуманітарного вантажу переносився на пізнішу годину. Власне, ця наполегливість і насторожила. Дивував також маршрут: телефонувати з Києва на Волинь, щоб передати допомогу солдатам у Миколаїв. Своїми підозрами я поділилася із заступником військового комісара з виховної роботи обласного комісаріату Володимиром Бондаруком. У першу чергу запитала: а чи є взагалі 96–та бригада у Миколаєві? «Бригада є, ― заспокоїв заступник комісара, ― але вона в такому ж становищі, як і всі інші. Наскільки мені відомо, їй дуже допомагають сільські ради навколишніх сіл». — Вибачте, але ми мусимо перевірити ваші документи. Якщо з ними буде все гаразд, розмістимо реквізити фонду в газеті. Це максимум, що можемо для вас зробити, ― сказала пані Стеллі під час її чергового дзвінка у редакцію. — Перевіряйте, будь ласка, ― почула у відповідь ображене. Дзвінки припинилися. Що це було, до кінця так і не зрозуміло. Шахрайство? Цілком можливо. Надто багато нині організацій і окремих осіб займаються збором коштів на армію. Тільки в нашій газеті останніми тижнями намагалися просунути два підозрілі оголошення, які насправді виявилися спробою заробити під шумок. А я так тішилася, що наші люди проявили себе щедрими, співчутливими до людської біди. Зібрали десятки мільйонів для сімей загиблих на Майдані, на армію. Але, мабуть, так завжди буває у житті: за чимось солодким повинно бути щось гірке.
… ПОВАЛЕННЯМ ЩЕ ОДНОГО МІНІ–ЯНУКОВИЧА У моєму рідному селі на Херсонщині після Майдану місцеві жителі скинули з посади багатолітнього директора місцевої агрофірми «Радгосп–завод «Білозерський» Віктора Сілецького. Цей керівник, а по суті тіньовий власник прибуткового підприємства, очолював його більше 30 років. Пережив усі зміни влади ― від проголошення незалежності і до Помаранчевої революції. Крапку у його кар’єрі поставив Євромайдан. Останніми роками прості люди вважали директора таким собі міні–Януковичем. Хоча починав він як перспективний спеціаліст, який у 90–х роках урятував радгосп від розвалу. Зокрема, зумів платити робітникам гроші, коли в сусідніх селах заборгованість сягала півроку. Згодом криза неплатежів минула, і «Білозерський» став чи не найкращим господарством району. Сусідні радгоспи наввипередки передавали землю в оренду агрофірмі під сади, поля і виноградники. Але гроші, як відомо, псують людей. І директор також не пройшов випробування ними. Більше того ― пішов шляхом Миколи Азарова: багатіючи сам, простим працівникам радив «не скіглити». Будував, купував будинки собі та дітям, а людям, вважав, мало вистачити 800 ― 1000 гривень на місяць. Особливо суворим був під час збирання врожаю. Охороняти місцеві сади і виноградники тоді приїздили найманці з собаками. Кінець правління директора агрофірми був сумним і навіть трагічним. Недовіру йому висловили на велелюдних сільських зборах. Очевидці розповідають, що це було моторошне видовище. На сцену переповненого сільського клубу керівника винесли на інвалідному візку ― через діабет він втратив одну ногу. Кожен охочий міг підійти до мікрофона і сказати начальнику все, що думає, не добираючи виразів. Згодом у господарстві херсонського олігарха виявили махінації, від яких жителі села втратили дар мови. З’ясувалося, що керівництво платило людям копійки, а саме крутило шестизначними сумами. У конторської працівниці, наприклад, знайшли банківську картку з чотирма мільйонами гривень на рахунку! Не мав документів, був фактично не існуючим величезний фруктовий склад–холодильник, в якому зберігалося 500 тонн яблук. Було іще чимало дрібніших фактів.
… КРИВИМ ДЗЕРКАЛОМ РОСІЙСЬКОЇ ПРЕСИ Під час Майдану у нашій редакції багато говорили про те, як брехливо висвітлює українські події російське телебачення. Здавалося, тим, хто не має дома російських каналів, однією проблемою було менше. До цих людей належала і я. Однак свою порцію адреналіну від кремлівської пропаганди все ж довелося отримати після «прогулянки» сайтами газет «Комсомольская правда» і «Московский комсомолец». Колись улюблені й шановані видання сьогодні було годі пізнати. Кількість брехні на один квадратний сантиметр перевершувала всі можливі норми пристойності. Читаючи так звані повідомлення про українські події, першими спали на думку одіозні фігури Колесніченка, Кернеса, Добкіна. Нарешті стало зрозуміло, для кого ці люди несли ахінею про фашизм та націоналізм, який буцімто піднімає голову в Україні. Як виявилося, старалися не так для внутрішнього споживача, як для вух і очей громадян сусідньої країни. У чомусь навіть досягли мети. Нещодавно родичі моєї подруги з Башкирії (!) зізналися їй, як вони бояться… бандерівців. Російські газети називали Юлію Тимошенко українським Нероном, про Арсенія Яценюка розповідали, ніби вивіз в Америку золото скіфів. У кожному номері обов’язково згадували Дмитра Яроша і «Правий сектор». Якби це були паперові видання, на знак протесту їх варто було б викинути у кошик. Із електронними цього зробити не випадало. Хоча дуже хотілося, особливо коли почула, що «газова принцеса Тимошенко сиділа біля «параші» в одній камері з очільницею секти «Біле братство» Марією Деві Христос, або коли того ж Арсенія Яценюка пов’язали з американською сектою саєнтологів. І все ж обмежилася повторенням відомої істини: «Російська демократія закінчується там, де починається українське питання». Я не знаю, чим зараз може похвалитися Росія, але двадцять п’ять років тому, у часи так званого розвинутого соціалізму, порівняння між нашими країнами було не на її користь. Пригадую, після закінчення десятого класу нас повезли на екскурсію у Волгоград. Виховані на радянській пропаганді діти, ми тоді щиро вважали, що Росія у всьому перевершує неньку–Україну. Але перше розчарування спіткало вже в дорозі ― два дні їзди через густі ліси з нечастими зупинками у непривабливих населених пунктах. Друге ― у самому Волгограді, що прикро вразив своєю сірістю та повною відсутністю старовини. Третім негативом був невлаштований побут і погане харчування. Нас годували так скромно, що якби не привезені з собою тушонки, були б голодні. Назад поверталися через Харків. На вокзалі першої столиці України повели обідати в їдальню. Там подали по тарілці червоного борщу із м’ясом та вареники. Тоді ми вперше за тиждень наїлися і, мабуть, уперше в житті задумалися, що Україна і Росія ― не одне і те саме.
…ПОЇЗДКОЮ У ЛІФТІ, ПІСЛЯ ЯКОЇ ТРЕБА ВИЛИВАТИ ПЕРЕЛЯК Обидва ліфти у моєму будинку ламаються із вартою подиву регулярністю. Не минає й тижня, щоб хтось із жильців не потрапив у пастку між поверхами. Свого часу я теж побувала у ролі полонянки будинкового підйомника і знаю, що приємного у цьому мало. Сидіти замкненою, особливо посеред робочого дня, коли нікого не догукаєшся ― випробування не для слабких нервів. Півгодини такого перебування в заручниках ― і клаустрофобія на все життя гарантована. Минулого тижня в нашому ліфті знову застрягла жінка. Кабіна з пасажиркою раптово зупинилася між третім і другим поверхами, не доїхавши до місця призначення буквально півметра. На годиннику в той час було близько 9–ї вечора ― більшість сусідів уже сиділи по своїх квартирах. Щоб привернути хоч чиюсь увагу, бідолашна полонянка щосили гупала ногами в двері й говорила: «Ото, називається, пішла сміття виносити». Як відомо, вибратися з наших ліфтів без сторонньої допомоги неможливо. Навіть маючи із собою мобільний телефон, користі від нього небагато, бо у ліфті немає жодної вказівки, куди дзвонити у випадку аварії. Стіни кабін прикрашає що завгодно ― рекламні буклети, освідчення в коханні, нецензурні вирази ― тільки не номери аварійної служби. У верхньому кутку висить динамік із великою чорною кнопкою «Диспетчер», яка насправді не працює. Що має робити людина, яка застрягла, тим більше ― дитина, абсолютно не ясно. Пам’ятаючи своє «ув’язнення», я взялася визволяти бідну жінку. Трохи посварилася із ЖЕКом і монтер приїхав на диво швидко ― хвилин за десять. Із собою мав лише ліхтар та металевий дріт, загнутий на кінці гачком. Піднявся на третій поверх, якось заліз на дах кабіни, щось там поворушив і наказав жінці розсувати двері руками. Коли вони зі скрипом піддалися, сусідка зі своїм сміттям скочила з півметрової висоти на землю. Розповідала, що перед тим, як зупинитися, ліфт сильно скреготав. «Та то тормоза», ― байдуже махнув рукою монтер... А я в черговий раз дала собі слово ходити на свій шостий поверх пішки. Для здоров’я ― корисно і для душі ― спокійно.
