Дізнавшись про це, я вирішила зустрітися з молодою сім’єю. І коли, як кажуть, в кишені вже був номер мобільного телефону, то здавалося, що ця зустріч відбудеться. Але…
Дізнавшись про це, я вирішила зустрітися з молодою сім’єю. І коли, як кажуть, в кишені вже був номер мобільного телефону, то здавалося, що ця зустріч відбудеться. Але…
Катерина ЗУБЧУК
Марат погодився тільки на телефонну розмову. І тільки за умови, що ім’я його і дружини будуть змінені. Мотивував це турботою про безпеку своїх батьків, які залишилися в Криму. Я, звичайно, прийняла всі умови молодого чоловіка. Бо, власне, головне — не ім’я, прізвище, а сама суть історії. Головне — почути, що ж спонукало молодих людей покинути рідні місця (на Волинь приїхало з Криму вже майже півсотні родин)… Батьківський дім Марата — в Ялті. Це місто, як висловився молодий чоловік, куди він повертається з приємними відчуттями, де б не був. Зокрема, у 2006 — 2012 роках навчався у Київському національному транспортному університеті. В столиці України познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марічкою, яка родом із Єнакієвого («звідки й наш колишній президент»). У 2012 році, у вересні, коли в курортному місті на березі Чорного моря починався оксамитовий сезон, було їхнє весілля. — Одружившись, — розповідає Марат, — ми жили з моїми батьками. У них — своя хата. Я вже працював. У нас із Марічкою були плани звести власне житло. І ми вже почали будівництво, яке, на жаль, довелося відкласти. А ось чому поїхали з Ялти? З цього приводу чоловік каже: — Перш за все, спонукали настрої людей — дуже суперечливі й навіть агресивні. Ми відчували себе некомфортно. Коли в лютому у містах України почали зносити пам’ятники Леніну, в Ялті вийшли на його захист. Особлива напруга відчувалася, коли в Києві загинула майже сотня людей. Останньою краплею стало те, що в Крим ввели російські війська. Коли ми від’їжджали, то вже почали рити окопи, повсюди стояли так звані козаки. З’ясувалося, що Крим покинув не тільки Марат, а і його брат із сім’єю, в якого дві дочки (чекають з дружиною народження третьої дитини — синочка). Дуже хвилювалися, чи вдасться благополучно виїхати з Криму. На щастя, проблем не виникло. На Перекопському перешийку зупинили їхню машину, перевірили документи, розпитали, куди їдуть. А почувши, що в Київ (про Луцьк на всякий випадок не згадували), — пропустили. За словами Марата, наш обласний центр обрав, тому, що був тут не раз по роботі. Мав уже знайомих і, головне, бачив, які люди на Волині живуть. Брат Марата знайшов квартиру, в якій і поселився із сім’єю. А йому самому знайомі запропонували житло. Трохи більше місяця минуло, як приїхали кримчани у Луцьк. За цей час ще більше пересвідчилися і він, і дружина в тому, наскільки брехлива й однобока інформація, яку одержують люди на півострові з російських засобів масової інформації. Вони переконалися, що люди у нас дуже привітні, — «допомагають хто чим може». — Не знаючи нас особисто, — каже чоловік, — приносили поїсти ті, хто чув, що ми приїхали з Криму. І в нашому місті 23 березня з’явився на світ перший синочок Марата й Марічки. За півтора тижня до пологів дружина, за порадою лікарів, була в стаціонарі під наглядом. Марат тішиться, що пологи пройшли без ускладнень, що син здоровий. Тішиться сам і бабусі й дідусю, які нарешті дочекалися внука (а то ж усе внучки були), по телефону свою радість передає. Поки що у подружжя є проблеми з тим, щоб отримати гроші на дитину. Адже для цього потрібно зібрати відповідні документи, а дружина прописана в Єнакієвому. Але сподіваються, що і ця проблема вирішиться з допомогою тих же добрих людей, серед яких живуть. А ось чи надовго залишаться в Луцьку? Відповідь на це питання Марату дати поки що непросто. — Ми, як їхали в Луцьк, — каже він, — то думали, що, як тільки в Криму все владнається, повернемося додому. Як–не–як — там батьківський дім, там уже почали своє гніздечко вити. Але зараз бачимо, що це «наладиться» настане не скоро. Тож поки що будемо жити в Луцьку. Як мужчина відповідальний за свою сім’ю Марат шукає роботу. До речі, перш як почати з ним розмову, я поцікавилася, як з ним говорити — російською чи українською. — Можете українською говорити, — почула у відповідь. — Я все добре розумію. І молодий чоловік, який народився і прожив 25 літ у Криму, не тільки розумів мене, а й сам говорив українською.
