РЕАЛІЇ: згадаймо, що ми народ, «якого правди сила ніким звойована ще не була»

Понеділковий ранок, траса з Володимира-Волинського до Луцька знову заповнена чималою колоною військової техніки... Куди вона у ці дні прямує — можна здогадатися. Але техніка стара, частина виходить із ладу, ще не доїхавши до обласного центру, зіпсовані машини солдати беруть на буксир або зосереджено копирсаються під капотом.
Наша маршрутка зупиняється, щоб пропустити зустрічний транспорт, і в цей момент у закритій військовій машині відчиняється приховане віконце. Солдат, мабуть, вирішив з’ясувати причину тривалої зупинки і висунувся з вікна. Відстань між нами — менш як метр. Якоїсь миті ми зустрічаємося поглядами. Прочитавши в моїх очах материнську тривогу, хлопчина років 20-ти підбадьорливо посміхається і махає мені рукою.
Хай береже вас Господь, сини України! Ми так не хочемо вас втрачати, але без ваших зусиль можемо втратити рідну землю. І що тоді скажемо нащадкам?!
Термінова часткова мобілізація загострила ще одну проблему. У гарячі весняні дні багато родин залишилися без основних годувальників і бідкаються: хто ж оратиме город, садитиме картоплю? Життя знову ставить нам виклик, на який мають відповісти місцева влада, сільські громади. Адже толоки — це наш винахід. Наш народ завше умів приходити на виручку один одному в скрутний час. А нині він у нас справді скрутний. Єднаймося!