Віночок на хрест, який мені одразу сподобався на базарчику за «Гостинцем», де продають штучні квіти, виглядав елегантно, майже по-дизайнерськи: густенька хвоя, квіти розміщені не симетрично довкола, як зазвичай, а в одному місці у вигадливій композиції. Не сподобалась ціна: 65 гривень. Адже віночків мені потрібно принаймні чотири, а ще ж по букету квітів на кожну могилу, традиційні рушнички… Бо так у нас заведено на Проводи, наступну після Великодня важливу подію для кожної родини...
Віночок на хрест, який мені одразу сподобався на базарчику за «Гостинцем», де продають штучні квіти, виглядав елегантно, майже по-дизайнерськи: густенька хвоя, квіти розміщені не симетрично довкола, як зазвичай, а в одному місці у вигадливій композиції. Не сподобалась ціна: 65 гривень. Адже віночків мені потрібно принаймні чотири, а ще ж по букету квітів на кожну могилу, традиційні рушнички… Бо так у нас заведено на Проводи, наступну після Великодня важливу подію для кожної родини...
Валентина ШТИНЬКО
На Проводи до рідних могил з’їжджаються родичі з усіх-усюд, долаючи кілометри й життєві складнощі. Є щось незбагненне й містично-величне у тому, що мертві скликають на зустріч живих, дарують їм нагоду поспілкуватися, породичатися. Бо чого гріха таїти — слабшають нині родинні зв’язки — через відстані, через необхідність заробітчанства у чужих краях, а інколи просто через брак виховання. Вже дехто й призабув, що ж воно означає — ті Проводи, глибоке коріння яких сягає ще далеких язичницьких часів. Чотири рази на рік наші пращури пошановували членів свого роду — на Зелені свята, Спаса, Святвечір, напередодні Різдва, та Чистий четвер. Але найурочистіше їх вшановували на Проводи. Вважалося, що від Чистого четверга і до Провідної неділі покійники провідують своїх близьких і далеких родичів. Удосвіта на Великдень вони разом із членами родини розговляються, а через тиждень їх потрібно вирядити–провести, за народними віруваннями — «до вирію та на охорону нив і врожаю». У церковному календарі перша неділя після Великодня називається Томиною (Фоминою), у народі її називають Провідною, а у древніх літописах, як дослідив відомий етнограф Василь Скуратівський, її іменують Радуницею. За атеїстичних часів чимало звичаїв, пов’язаних із Проводами, було втрачено, щось призабулося, щось відродилося. А ось повага до пам’яті роду для української ментальності була притаманна завжди. Кожен намагається її виявити як може, як уміє, як підказують традиції тієї чи іншої місцевості. Ми якось і не помітили, як опинилися в полоні не зовсім української традиції прикрашати могили померлих родаків штучними квітами. Чи це красиво? У кожного свої поняття про красу й гармонію. А ось що зручно — поза всякими сумнівами. Купив — устромив чи прив’язав до пам’ятника і вже «твоя» могилка приковує погляд, засвідчує, що ти дбайливий син чи донька, брат чи сестра. Через сезон усі ті прикраси втратять вигляд і підуть у небо з димом десь на краю кладовища. І так із року в рік. У нас уже розвинулася ціла індустрія з постачання штучних квітів, які коштують усе дорожче, а особливо — перед Проводами. Бо ж не секрет, що дехто і на кладовищі намагається засвідчити свою платоспроможність. Але ж завше є альтернатива. Поставивши на місце штучний букет, який мені спочатку сподобався, проводжу нехитрі підрахунки: якщо на ті гроші (80 грн) купити вісім кущиків бегонії вічноквітучої (10 грн за кущик), то вона, виправдовуючи свою назву (перевірено власним досвідом) квітнутиме на могилі аж до морозів. А якщо посіяти незабудки (пакетик насіння — 3 грн), то щороку ці квіти дають чималий самосів і знову ж нагадуватимуть про нашу пам’ять. Як і споконвічно традиційні для наших цвинтарів голубоокий барвінок, чорнобривці. Переконана, що ті, хто вже спостерігає за нами з небес, не нагніваються за те, що приплела до пам’яті ось таку «арифметику». Бо час нині такий, що мусимо рахувати кожну гривню. Та й не у коштах справа. А передусім у тому, що штучну квітку тикнув і забув до наступних Проводів. А за живою потрібен догляд, любов і пам’ять. А хіба не на це сподівалися наші найрідніші, відходячи в інший світ? Звісно, мої слова не до тих, кого від рідних могил відділяють сотні, а то й тисячі кілометрів. Тут уже мусить бути так, як вимагають обставини. Але є й такі, хто живе зовсім поруч, проте намагається не обтяжувати себе «зайвими» клопотами. А може, даремно? Бо вічнозелений хрещатий барвінок, виплеканий на рідній могилці, — це те незнищенне одвіку, що міцно прив’язує нас до сімейної пам’яті, пам’яті роду і народу, часточкою якого маємо відчувати себе у горі й радості, у будні й свята. Мабуть, не випадково у народів Прибалтики є таке своєрідне прокляття для недругів: «Щоб тобі на могилу штучні квіти принесли!».
