Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесятка минула...
Василеве життя поволі згасало. А недавно лише шістдесятка минула. Батько прожив вісімдесят п’ять літ. Мати — на два роки довше. Василеві ж, вочевидь, не судилося. Лікарі «втішили»: півроку, може, протягне. А, може, ні. Немилим стало добротне обійстя. Його хата — найбільша на вулиці. А який розкішний сад! Машина, трактор, поле, худоба… Всього є вдосталь, крім здоров’я
Ольга ЧОРНА
…Сад щедро квітнув. Василь вмощувався під крислатою яблунею. Слухав бджіл і перегортав сторінки свого життя. За щось себе картав, за чимось шкодував. А деколи подумки й лаяв себе. Чужі діти завжди норовили потрапити до Василевого саду. Відганяв їх, сварив, обіцяв собаку нацькувати. А яблука падали, гнили… Тепер, влітку, сам дітлахів покличе, аби пригостити солодкими яблучками. Якщо доживе… Із сусідом за межу посварився. Скільки ж то років минуло? Більше десяти, мабуть. Відтоді жодним словом не перекинувся. Ні «добрий день», ні «слава Богу»… Сусід намагався помиритися. А Василь і слухати не хотів. Тепер настав час попросити вибачення. Бо хтозна, скільки проживе… — Слава Ісусу Христу! Як ваше здоров’я, пане Василю? — Слава навіки! Як бачите, отче. Сиджу. Гріхи і грішки на купки складаю. — Покаятися ніколи не пізно. — Зате пізно змінити життя. … Про доньку від першої дружини Василь волів не згадувати. Прожив з Катериною недовго — чотири роки. Не подобалася Василевій матері Катерина — і край. А вродлива ж була. І привітна. До старого і малого заговорить, засміється, пожартує. А мати пиляла Василя, мовляв, не поважає тебе твоя зазноба. Очима наліво і направо стріляє. Смішки справляє. Борщ недосолила. Суп — пересолила. І так щодня. Коли народилася донька, матір відрізала: — Не подібна мала до нашої родини! Виросте така ж, як твоя зазноба. — Мамо, чим вам не вгодила Катерина? Образила вас? Слово недобре мовила? — Вертихвістка! Покійний батько ставився до Катерини, наче до рідної дитини. Внучку любив. Намагався втихомирити дружину. Де там! Два рочки виповнилося Софійці, коли Катерина повернулася з невісток додому — у сусіднє село. Не хотіла ні Василя, ні аліментів, лише спокою. Кілька разів потай від матері Василь заходив до колишньої дружини і доньки. «Добрі» люди розповіли Василевій матері про ті відвідини. Виникла буча. Мати хапалася за серце, кричала, що рідний син її зводить з життя і ще бозна-що. Після того Василеві походеньки закінчилися. А невдовзі Катерина з родиною перебралася до села неподалік обласного центру — покійна старша материна сестра залишила у спадок помешкання. Друге одруження було радше материною забаганкою, ніж Василевим коханням. Норовливу і вперту Терезу хлопці обминали. Навіть на статки не зважали. Чим сподобалася Тереза Василевій матері — невтямки. Можливо, тими ж статками. А, може, тим, що її батько в районі при начальстві ходив. Хоча й не «шишка», але при сякій-такій посаді. Тепер Василь пішов у прийми — Тереза була у батьків одиначка. Та й Василь був одинак. Проте у невістки нова дружина і не думала йти. Тереза рахувала кожну копійку. Не запрошувала гостей і сама в гості не ходила — зайві витрати. Коли ж Василева мати взялася, за звичкою, повчати невістку, та мовила: — Я вам не Катерина! Коли щось не подобається, можете не приходити до моєї хати! Свекруха змовчала. Василь і не помітив, як змінився. Став також ощадливим. Відцурався колишніх друзів. Почав перечити матері. Навіть на крик зривався. Коли народився син, Тереза сказала: — Назвемо, як мого батька — Антон. — А, може… — Антон! Василь погодився. У малого був викапаний Терезин характер. Ріс норовливим, упертим, розбишакуватим. Коли пішов до школи, не одне вікно Василеві довелося заново склити. А для дівчат узагалі був напастю. Одного разу Василь завів мову про доньку. Терезу наче оса вжалила: — Я не хочу, аби ти в моїй хаті згадував про неї! Він більше й не згадував. Аж коли занедужав, зрозумів, що вчинив гріх перед Софією і Катериною. І йому потрібне їхнє прощення. Він роздобув адресу і номер телефону колишньої дружини. Проте не наважився подати звістку. — Антоне, маю до тебе прохання. Не загуби цей номер. Коли я помру, зателефонуй. Запитай Софію. Це сестра твоя. Рідна. Я це хотів би, щоб вона приїхала на мій похорон. Обіцяй, що зателефонуєш. Знайди її. Якщо відмовиться… Я заслужив. … Із сусідом Василь помирився. Більше не було між ними межі, довжиною у роки. А спілих яблук не дочекався. Батько лежав у труні. Антон розмірковував: телефонувати незнайомій Софії чи ні? А якщо вона поласиться на батькові статки? Як–не–як, донька. А в нього ж двоє дітей. І дружина зараз не працює. Вирішив промовчати. Ніхто ж, крім нього, не знає про батькове прохання. … Зелепухи смакують дітям. Антонові син з донькою і трійко сусідських зірвиголів видряпалися на яблуню. — Залишіть у спокої дерево! Дайте яблукам достигнути! — гукав з подвір’я Антон. Діти його не чули. Кожен хотів видряпатися якнайвище. — А–а–а!!! — Тату! — закричала Антонова донька. — Андрійко впав! «Приземлення» виявилося невдалим. Районні лікарі порадили звернутися до обласних спеціалістів. Ушкодження хребта — справа серйозна. Антон із дружиною чекали, що скаже лікарка. Їх запевнили: Софія Василівна — медик від Бога. — У вашого сина таке ж прізвище, як моє дівоче. І народилася я в цьому ж селі. Але я нікого не знаю. Ми з матір’ю там недовго жили. Антона ошелешили слова лікарки. Він здогадався… — Вийди, — попросив дружину. — Нам потрібно поговорити. — Софіє Василівно… Софіє… я… ми… ви… Мій батько був також вашим батьком. Ви моя сестра. Він помер. Він просив… я винен. Я дурень. Він просив, щоб я вас знайшов. І зателефонував, коли він помре. Він говорив про це під тією яблунею, з якої Андрійко впав. А я… я боявся, що ви… майна, може, захочете. А тепер… я знайшов вас. Це мій гріх… Ви зможете пробачити? Зможете допомогти? Це мій син! Ви повинні… Викорчую ту яблуню з корінням! — Перепрошую, мене чекають пацієнти. Будемо лікувати вашого сина. І сподіватися на одужання. А дерево ні в чому не винне. Вам би зрозуміти це, Антоне…
