ВИПЛАКАТИСЯ НЕ МАЛА ПРАВА, БО НА НЕЇ ДИВИЛИСЯ ПОРАНЕНІ

На фронтах Другої світової війни воювало більш як 4 тисячі українських медсестер. Серед них і лучанка Марія Шевчук (на фото)

Євгенія СОМОВА

У лютому 1943 року Червона армія визволила її рідне село Терни, що на Донеччині.
— Це було якраз у неділю, — згадує Марія Гаврилівна. — Біля села є річка, а за нею — пагорби. Із-за них доносилося голосне «Ура!». Наступала армія Третього Українського фронту. Услід за нею везли поранених, розмістили їх у школі. Я пішла туди і сказала командиру частини, що можу доглядати за ними, бо ж мала диплом медика.
Дівчину і батьки, і школа виховували патріоткою. Певне тому вона й думки не допускала, що може вчинити інакше, відсидітися у тилу, коли інші воюють. 17–річну Марію зарахували в діючу армію. Уже з першого дня вона зіткнулася з жахіттям війни, зі смертю.
У померлих від ран обов’язково забирали документи. А в одного бійця не витягнули їх з кишені гімнастерки. Марію послали за ними у шкільний хлів, куди зносили померлих, нагадавши, що боєць лежить відразу ж біля дверей.
— Відчиняю їх, а там тіла штабелями до самої стелі, — ковтаючи сльози, розповідає Марія Гаврилівна. — Усі такі молоді, гарні. Я була шокована побаченим. Тремтячими руками витягла документи — і чимдуж тікати. Прибігла в приймальну кімнату біла, як стіна. Лікар, який керував прийомом поранених, глянувши на мене, сказав: «Звикай, дочко, це війна».
Три дні військова частина простояла у селі, а на четвертий вночі надійшов наказ вирушати. За нею поїхав і польовий госпіталь. Марія не встигла навіть попрощатися з рідними. Перебазувалися у місто Красний Лиман, за 20 кілометрів від її рідного села. Там уже був евакопункт. Обидва підрозділи об’єднали у фронтовий госпіталь.
— Евакогоспіталь завжди розміщали за 25 — 30 кілометрів від місця бою, в будь–якому вцілілому приміщенні. Вибивали внутрішні стіни, аби було видно всіх поранених, стелили солому, а поверх — простирадла, — розповідає Марія Гаврилівна. — Ліжка були лише для вищого командного складу і ми їх возили за собою. Поранених приймали з поля бою — брудних, обірваних, завошивлених. Їх треба було помити, переодягнути, надати першу допомогу. Тих, кого можна було транспортувати, відправляли у тил для подальшого лікування. Ми, сестрички і нянечки, робили все, аби вони вижили. За потреби ставали донорами, сиділи над хлопцями цілу ніч, щоб не зривали бинти, не падали. Коли після операції виходив наркоз, вони корчилися від болю, поривалися бігти…
Слухаю Марію Гаврилівну і бачу її юною, тендітною дівчинкою, яка підставляє плече пораненим, переносить їх на носилках, а вночі пере бинти, стираючи до крові пальці. Як винесла вона непосильний фізичний і моральний тягар, який звалився на її незміцнілі плечі? Де брала сили? Каже, що додавала їх ненависть до ворога і віра в перемогу. А ще — пісня. Вона любила співати, мала гарний голос. Поранені це знали і нерідко шантажували її. Мовляв, не заспіваєш, не будемо робити зарядку, тож перепаде тобі на горіхи від начальника госпіталю. І вона співала — народні, жартівливі і фронтові пісні. Останні приходили до неї разом із пораненими. Бійці самі були і поетами, і композиторами. Писали про події на фронті, кохання і, звісно, про них, медсестричок, які виходжували їх, повертали до життя. Часто просили Марію заспівати про сестричку Любу. Цю пісню поклали на мелодію відомого «Синего платочка». Написав її хтось із вдячних бійців, котрих повернули у стрій госпітальні медсестрички. Але, бувало, що їм доводилося чути не лише подяки, а й лайки поранених. Прощали їх хлопцям, бо ж розуміли, що брудні слова йдуть від болю та безсилля.
На зустрічах з молоддю Марію Гаврилівну часто запитують, чи не страшно було їй на війні? Відповідає словами улюбленої поетеси Юлії Друніної, яка, як і вона, зціпивши зуби, витягала поранених із поля бою, не раз дивилася смерті у вічі: «Хто каже, що на війні не страшно, той нічого не знає про війну». Зізнається, що були хвилини, коли хотілося виплакатися. Але не могла дозволити собі цю жіночу слабкість, бо ж на неї дивилися поранені. Вони чекали допомоги і, бачачи її, усміхнену, метку, намагалися й собі піднятися, швидше стати на ноги. Своєю присутністю вона допомагала їм вижити, не втратити силу духу.
Гортаючи сімейний альбом Марії Гаврилівни з пожовклими від часу фотознімками, зробленими в останній рік війни, поцікавилася, який епізод із фронтового життя найбільше запам’ятався. І почула: «Останній день війни». Звістку про її закінчення вона зустріла в Угорщині, у місті Байя.
— У ніч на 9 травня нам повідомили про капітуляцію німецьких військ. Усі поранені, хто міг ходити, вибігли на вулицю. У госпіталі залишилися тільки лежачі. Молодий лейтенант, який втратив руки і ноги, попросив посадити його на підвіконня. Хотів побачити, як усі радіють перемозі. Ми виконали його прохання. Він довго дивився у вікно, а тоді рвонувся — і впав з другого поверху. Розбився. Міг зробити це раніше, бо ж лежав у нас уже довгенько, але, певне, хотів дочекатися перемоги і вже тоді закінчити життя самогубством.
Згадуючи це, Марія Гаврилівна не може стримати сліз. Звинувачує себе і подруг, що не вберегли хлопця, не переконали, що навіть з такою, як у нього, інвалідністю, треба жити.
Після війни вона повернулася додому, на Донбас. Працювала в селі фельдшером–акушером. Приймала пологи, лікувала дітей. З чоловіком–військовим побувала у багатьох містах колишнього Радянського Союзу. Працювала у Баку в загоні, що займався особливо небезпечними інфекціями, — чумою, холерою. А після переїзду на Волинь — помічником епідеміолога в Нововолинській міській санепідемстанції. Нині Марія Гаврилівна — лучанка, мешкає із сім’єю доньки. І хоча розміняла уже дев’ятий десяток літ, не розлучається з піснею. Вона — активна учасниця ансамблю «Русская песня», де її називають Ромашкою за любов до однойменної пісні, яку часто виконує. І незважаючи на те, що підводить здоров’я, не відмовляється від пропозицій виступати перед молоддю. А на День Перемоги Марія Гаврилівна завжди йде на меморіал Слави, аби віддати шану полеглим воїнам, покласти квіти до обеліска пам’яті. Цей день для неї і радісний, і водночас гіркий, бо ж п’ятеро чоловік з її родини не повернулися з фронту. А нинішнє 9 Травня ще й тривожне. Адже у її рідній місцевості йдуть бої. А там, неподалік від Слов’янська, проживає її родина.