Ексклюзивне інтерв’ю з уславленою волинською богатиркою Надією Миронюк...
Ексклюзивне інтерв’ю з уславленою волинською богатиркою Надією Миронюк...
На нещодавньому чемпіонаті Європи з важкої атлетики, що проводився в Ізраїлі, член жіночої збірної України, волинянка Надія Миронюк у ваговій категорії до 69 кілограмів завоювала бронзові медалі у ривку, поштовху і сумі двоборства. Як розповідала спортсменка уже після повернення з Тель–Авіва, вона була за крок до срібної медалі і за півкроку до того, щоб залишитися без нагород. Про те, як Надія опинилася у такій ситуації на континентальній першості, а також про зміни в особистому житті, відома важкоатлетка розповіла в інтерв’ю кореспонденту «Волині-нової»
Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ
ДО «СРІБЛА» НЕ ВИСТАЧИЛО ОДНОГО КІЛОГРАМА —У нашій ваговій категорії (до 69 кг) змагалися понад 20 представниць різних країн. У ривку я з першої спроби підняла штангу вагою 98 кілограмів, а потім з третьої втримала над головою вагу 104 кілограми, — говорить Надія. — А ось поштовх потрібно було розпочинати зі 120 кілограмів, а не із 123. Поки учасниці брали свої початкові ваги, я, як кажуть, застоялася і щоб зафіксувати 123 кілограми, використала всі спроби. Лише остання була вдалою, інакше я ризикувала взагалі завершити чемпіонат із нулем. Якби хоч трішечки удачі у поштовху, то мала б шанси здобути велику срібну медаль у сумі двоборства, адже відстала від болгарки Мілки Манєвої лише на один кілограм. Золоту ж медаль здобула білоруска Діна Сазановець із результатом 245 (115+130) кілограмів. — Надю, це був для тебе, якщо не помиляюся, сьомий чемпіонат Європи. — Так, серед дорослих — сьомий. На жаль, поки що вище за бронзову сходинку п’єдесталу пошани піднятися не щастить. Декілька років у спортивний кар’єрі було втрачено ще раніше (зітхає)… — Що ти маєш на увазі? — Свої виступи у ваговій категорії до 75 кілограмів. При моєму невисокому зрості потрібно було пробувати свої сили у категорії до 69 кілограмів. Цілком ймовірно, що у цій вазі досягнення були б значно вагоміші. Та сьогодні вже не варто шкодувати за вчорашнім днем. — Як і за Олімпіадою 2012 року в Лондоні, на яку тобі не пощастило поїхати? — На Олімпійських іграх у Пекіні я була дев’ятою і дуже сподівалася, що в Англії вдасться пробитися до п’ятірки найкращих. Але перед Іграми травмувала плече, пізніше на чемпіонаті України була лише другою після Юлії Артемової, яка здобула олімпійську ліцензію. Однак і вона в Лондон не поїхала, бо травмувалася. Так місце України на спортивному форумі залишилося вакантним…
«СВОЄ ОСТАННЄ СЛОВО НА ПОМОСТІ Я ЩЕ НЕ СКАЗАЛА» — Я відчуваю, що у 30 років, які відсвяткувала у березні, ти сповнена оптимізму і надій. Із штангою розлучатися ще не збираєшся? — У такому віці до важкоатлетичної майстерності додається досвід. Упевнена, що спортивну кар’єру завершувати ще рано. Хоч займаюся важкою атлетикою вже 20 років — тато-тренер Микола Миронюк прищепив мені любов до важкої атлетики ще з 10 років. Попереду чемпіонати України, Європи, світу, нарешті — Олімпійські ігри у Бразилії. Але я прогнозувати не хочу, щоб не наврочити. — Тоді про інше: ти б хотіла у майбутньому працювати тренером, як твій батько, який, власне, і привів тебе у важку атлетику? — Скажу чесно, над цим я ще серйозно не задумувалася. У мене три вищі освіти: Луцький інститут фізичної культури і здоров’я, Львівський національний аграрний університет, закінчую навчання на правознавчому факультеті Луцького інституту розвитку людини університету «Україна». Отож маю широкий вибір, який вирішиться після того, як зійду з важкоатлетичного помосту. — Надю, я не сумніваюся, що ти слідкуєш за досягненням свого 14-річного брата Дмитра. Він дійсно такий талановитий, як пишуть про нього українські газети? — Я бачу в ньому велику перспективу. Тільки не вважайте таку оцінку надто хвалебною. Він — чемпіон України у своїй віковій групі і ваговій категорії. Як юний спортсмен, дуже сумлінний і наполегливий, а ще — працьовитий, його часто буквально із спортзалу виганяти доводиться. І результати у нього ростуть. При такому ставленні до занять важкою атлетикою він може стати як мінімум «збірником» України.
«МІЙ КОХАНИЙ ВИСТУПАЄ ЗА ЗБІРНУ ІРАКУ» — Це не перше твоє інтерв’ю для нашої газети, але раніше більше розпитував про тренування, змагання, досягнення. А ось твого особистого життя ми не торкалися. Скажи, чи багато грошей заробляють члени збірної України з важкої атлетики? — Як кажуть, на хліб із маслом вистачає. Щоправда, без ікри (усміхається). Я не бідую, але і не розкошую. У мене немає власної дачі, автомобіля. Слава Богу, волинська влада після тривалої тяганини виділила мені в Луцьку однокімнатну квартиру. Залежно від успішності виступів штангісти отримують щомісячну зарплату від 2500 до 5000 гривень. За високі результати на чемпіонатах світу, Європи, Олімпійських іграх ці суми можуть зрости вдвічі. Користуючись нагодою, хочу подякувати благодійному фонду «Фонд Ігоря Палиці — Новий Луцьк», який виплачував мені щомісячну стипендію, фінансував навчально–тренувальні збори, участь у міжнародних змаганнях. — Після напружених відповідальних чемпіонатів спортсмени, як правило, по декілька тижнів відпочивають у Туреччині, Іспанії, на Мальдівах… — Мої Мальдіви — село Маяки Луцького району. У теплу сонячну погоду за пляж мені слугує мамин город, а замість матраца і акваланга — лопата, мотика, граблі… І не тому, що не люблю сонця, я звикла до такої природи, як у нас на Волині. — Важкоатлети — люди сильні, загартовані. Із тебе, образно кажучи, можна видавити сльозу? — А ви знаєте, мені здається, чим сильніша людина, тим вона емоційніша, вразливіша. Я можу просльозитися, коли щось не виходить у повсякденній роботі чи під час тренування, коли спізнюся або чомусь дуже радію чи чую про чужу біду. Мене моя мама так і називає «тонкосльоза». — Цікаво, а коли останній раз просльозилась? — Цими днями, коли дізналася, що молодшого брата мобілізували на військову службу на Рівненський полігон. Не від того, що призвали в армію, а від того, що відбувається сьогодні в Україні. Так не хочеться, щоб він брав у руки зброю, їхав воювати. — Надіє, сподіваємося, що в Україні настане спокій. Тим більше, наскільки мені відомо, у твоєму особистому житті відбуваються радісні зміни. — Ніколи із журналістами не ділилася своїм особистим життям. А з вами поділюся приємним. Я зустріла людину, котру покохала. Він — з Іраку. Звати його Свара Мохамед. Уперше ми побачилися у 2010 році в турецькій Анталії на чемпіонаті світу з важкої атлетики. Він виступав за збірну Іраку, я — за Україну. До речі, обоє — у ваговій категорії до 69 кілограмів. Тоді, пригадую, сором’язливо обмінялися лише поглядами. Свара виявився настирливим кавалером і розшукав мене через інтернет. Потім приїхав на Волинь. Зараз він уже вдруге гостює в мене. Спілкуємося англійською мовою, яку я вивчила ще у школі в Маяках. До речі, сьогодні на інтерв’ю він прийшов зі мною. Тож ви можете познайомитись... Із задоволенням тисну міцну руку Свари Мохамеда. І бажаю йому й нашій Наді успіхів на спортивній ниві та щастя в особистому житті.
На фото: Надя і Свара: навіщо слова, коли говорять очі...
