ЧИ «ДІЖДЕМОСЯ ВАШИНГТОНА З НОВИМ І ПРАВЕДНИМ ЗАКОНОМ?»

Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Галина СВІТЛІКОВСЬКА

… «ГОЛОСУВАТИМУ, ЩОБ УКРАЇНУ НЕ РВАЛИ НА ШМАТКИ»
— Ви за кого? — щоразу при зустрічі задає одне й те ж запитання знайома літня лучанка, щиро побиваючись, що «не везе Україні з президентами».
Я зазвичай у подібні дискусії не вступаю: головне, аби вибори відбулися. Кого б не обрали — краще, аніж мати президентом главу сусідньої держави.
Але з наближенням дати голосування спокій починає зраджувати. Замість 20 претендентів-«достойників» — нам би одного справжнього лідера нації, щоб люди йому беззастережно вірили і який міг би виправдати це довір’я. «Той, хто іде до влади — той повинен подумати, чи підніме він цей тягар, чи захистить він Україну, чи втихомирить він народ», — застерігає патріарх Філарет, закликаючи усіх прийти 25 травня на виборчі дільниці.
Здається, наші кандидати у президенти подібними сумнівами не гризуться, головне — аби до крісла дорватися, а далі — розділяй і владарюй. Методи передвиборчої боротьби старі, перевірені: не скупитись на обіцянки, подбати про «виграшні» рейтинги, заручитися підтримкою впливових людей на місцях, а ще — мати у своєму розпорядженні достатньо грошей. Походження цих коштів нікого не цікавить, байдуже, чи вкрав, а чи заробив.
Кажуть, у США на сайті виборчої комісії кожен бажаючий досі може побачити звіти, хто і скільки перерахував грошей кожному з кандидатів. Причому, згідно з американськими законами, громадянам не можна жертвувати понад 2,5 тисячі доларів. У переліку — прізвища, адреси, посади всіх, хто перед виборами надавав фінансову допомогу Бараку Обамі. Навіщо оприлюднюють цю інформацію? Очевидно, щоб громадськість могла контролювати, чи, бува, президент не віддячує «інвесторам» вигідними посадами і привілеями. У нас зацікавлені люди вкладають кошти з прицілом згодом повернути їх сторицею. Ну а про обіцянки, дані виборцям, потім ніхто й не згадає.
— У поштовому ящику знайшла газету з компроматом на одного з кандидатів у президенти і дорогу агітку, видрукувану на добротному, глянцевому папері, що закликає голосувати за іншого. Як вони можуть? Гризуться між собою у такий відповідальний час! — не може вгамувати обурення небайдужа бабуся, яка зі своєї пенсії щомісяця перераховує гроші то на Майдан, то на армію.
Звідси й розчарування, зневіра. Мовляв, кандидати у президенти не пропонують чіткого плану виходу з теперішньої кризи, ніхто не хоче поступитися амбіціями, а на кону сьогодні — доля держави. Виходить, рядові громадяни проявляють більше вболівання за завтрашній день України, аніж ті, хто приміряє роль поводирів нації.
І все ж, найголовніше завдання для всіх нас — не допустити зриву виборів. Тільки так можна буде сподіватися на відновлення миру й стабільності в Україні, на становлення національної єдності. Прийти й проголосувати — означає зламати плани Путіна. На другий тур часу не буде, це розуміють навіть ті, хто далекий від політики. Тож задля України треба переступити через чвари, незгоди і невдоволення тим, що відбувається сьогодні в державі.
За 10 останніх років, коли я цілком прикута до ліжка, жодних виборів не пропустила. Завжди, одержавши запрошення, телефоную на дільницю, пояснюю ситуацію, пишу заяву, щоб дали змогу проголосувати вдома. Попереднього разу заявилася велика делегація спостерігачів, ставила відмітку на бюлетені під їхніми пильними поглядами. Буду голосувати і 25 травня, бо хочеться, щоб Україну не рвали на шматки. Планувала поїхати влітку в санаторій у Саки, але Крим тепер — частина Росії, путівки туди не дадуть. І за Одесу душа болить, — зітхала під час телефонної розмови добра приятелька нашої газети Лариса Андрієнко, лучанка, яка страждає від важкої невиліковної хвороби, втратила здатність ходити, але зберегла і душевне багатство, й активну громадянську позицію.

… НА ХВОРИХ І ДАЛІ БЕЗКАРНО ЗАРОБЛЯЮТЬ
28–й рік веду в газеті тему здоров’я, але стільки скарг і нарікань на стан справ у медицині, як в останні місяці, раніше не надходило. Люди телефонують, просять допомогти у зборі коштів на лікування, розповідають про побори у закладах охорони здоров’я, про те, як обдирають хворих в аптеках. Нарікають на медиків, яким треба «золотити руку», бо інакше у твій бік і не подивляться. Але прізвищ своїх скаржники не називають, бо ж самі й клали в кишеню білого халата хабарі, а за це передбачена відповідальність. Дехто виправдовується: «А як мені потім йти в лікарню, там же — кругова порука…».
— За 10 таблеток необхідного препарату в одній з аптек заплатила 120 гривень, забрала останню «пластинку». На курс лікування бракувало, то ж пішла до іншого закладу тієї ж аптечної мережі, там за десяток таких же таблеток довелося викласти 180 гривень. Грабунок серед білого дня, — обурювалася колега.
Але кого тепер здивуєш ціновою вакханалією? Пояснення, як правило, в аптеках дають просте: подорожчання пов’язане із зростанням курсу долара, ціна залежить від часу завезення ліків, старі, дешевші, запаси вичерпуються, а тому й доводиться платити на 50 відсотків більше. Уряд обіцяв втрутитися, подбати, щоб препарати в Україні не були дорожчими, аніж аналогічні ліки в країнах Євросоюзу, але досі все залишається на рівні розмов. За даними Міністерства охорони здоров’я, фармацевтичний ринок країни оцінюють у 40 мільярдів гривень, з них щонайменше 2 мільярди — корупційна складова. Новий міністр Олег Мусій красномовно розповідає про фармацевтичну мафію. Зокрема, як збагачувалася родина його попередниці — Раїси Богатирьової: сумнозвісна фірма «Фармбіолік» ввозила з Індії у 50–літрових каністрах найдешевші вакцини, у Харкові фасували їх у флакони і подавали як продукцію національного виробника. У таких препаратах є всього 10 — 20 відсотків активної речовини від тієї кількості, що задекларована, а коштують вони немало.
Контроль над фармацевтичним ринком здійснює Державна служба з лікарських засобів. Батько її керівника Олексія Соловйова — керуючий двох фармкомпаній, доходи яких за останній рік зросли на 77 відсотків. Олег Мусій начебто і викривав хабарництво в системі контролю за якістю ліків, у проведенні тендерів, але рішучих кроків для того, щоб змінити ситуацію, покарати винних, робити не спішив. Упродовж кількох місяців не міг зважитися звільнити заступників попереднього міністра. Нарешті дочекався, поки одіозний Олександр Толстанов, ім’я якого часто «світилося» у скандалах, 5 травня подав заяву на звільнення за власним бажанням. Тепер ждуть, поки уряд прийме його відставку. Про розслідування зловживань ніхто й не згадує.
Як велике досягнення українцям повідомляють, що у міністерстві скоротять штат із 277 до 249 посад, змінять усіх керівників обласних управлінь. На жаль, така псевдолюстрація не передбачає об’єктивного аналізу діяльності кожного посадовця, а проводиться швидше «для галочки».
Обіцяє новий міністр, що протягом найближчих тижнів на обговорення громадськості буде винесена концепція побудови нової системи охорони здоров’я. Потім будуть розробляти черговий план реформування галузі, розрахований приблизно на 3 роки. Йдеться про впровадження медичного страхування, лікарського самоврядування і посилення контролю з боку громад через механізм опікунських рад лікарень. Але поки що все це — лише туманні перспективи. Конкретних дій ніхто не бачить.
Навпаки, схоже, що ситуація в галузі з кожним днем погіршується. Комусь ці місяці, коли в Україні триває війна, коли люди хвилюються, як вціліти, а проблеми охорони здоров’я видаються вже другорядними — добра нагода примножити капітали. Ну а на хворих чиновники, як завжди, економлять, скорочуючи державні програми забезпечення ліками. Тож, як не гірко, побачити нашу охорону здоров’я якісною і доступною, а фармацевтичний ринок — прозорим і конкурентним, вдасться не всім і не скоро.

… ПРИНОСЬТЕ, ЛЕЛЕКИ, ДІВЧАТОК!
Цьогорічна тривожна весна, що минає під знаком воєнних подій на Сході України, не одне материнське серце сповнює страхом, болем, жалем. Знову увішли у вжиток незвичні для мирного часу терміни «мобілізація», «бойова готовність», зведення про кількість убитих і поранених у «гарячих точках».
А поміж усіма тривогами життя все ж дарує кожному з нас світлі й щасливі миті: люди закохуються, одружуються, прилітають до них бусли — і ці прекрасні родинні свята роблять світ привітнішим, добрішим, кращим. Перший крик немовляти не сумісний із звуками пострілів, які тепер лунають на українській землі, він вселяє віру у мирне завтра, у незнищенність наших сил і духу.
От і для моєї родини нинішній травень проклав доріжку в пологовий будинок, почався з очікування народження внучки. І щоразу, йдучи коридорами, де майбутні матусі, підтримуючи обома руками кругленькі животики, випромінюють добрі надії, прошу Бога, аби сповна здійснив їх.
Сміхотлива Оксана з Маневицького району на «збереженні» кілька тижнів. Цікавиться, що нового у світі, чи ще Путіна не змістили. Каже: «Телевізор у відділенні є, але ми з дівчатами принципово новин не дивимося, бо вагітним не можна бачити нічого потворного. А з екрана то сепаратисти стріляють, то російський президент визирає…».
— Тобі смішки, а в мене брата призвали в армію і вже тиждень батькам не дзвонить, — зітхає сусідка по палаті, лежачи під крапельницею.
Кожна з цих молодих жінок нині має дві найзаповітніші, спільні для всіх мрії: народити здорове дитя і ростити його у парі з чоловіком у спокої та любові. Усе інше відійшло на задній план: матеріальна скрута, безробіття, зростання цін…
— Третього синочка ждемо. Якби не ця катавасія в державі, то мали б більшу грошову допомогу. А так із 1 липня усім даватимуть однаково — по 40 тисяч, та й те ще вилами по воді писано. Але, як уже буде, аби дитину доносити, здоровою народити. Поклали у стаціонар, бо тиск підвищений і діабет. Ліки так подорожчали, що вже давно в боргах сидимо, а на пологи треба буде викласти ще тисяч зо дві, — бідкається молодичка, встигаючи і розмову підтримувати, і давати по телефону настанови чоловікові: чим годувати курчат, якою квасолею досаджувати грядки і як лікувати кашель у меншенького Тарасика.
Дівчата, довідавшись, що працюю в редакції, просять надрукувати в газеті подяку медперсоналу відділення і «щоб обов’язково з віршиком». Мусили уточнити деякі прізвища, тож відклали розмову на завтра. Та наступного дня мій маршрут проліг уже в пологовий корпус. І було стільки хвилювань, різноманітних емоцій і турбот, що про все інше й забулося. А коли перед першим побаченням з новонародженою внучкою зустріла втомленого після чергування обласного акушер–гінеколога Романа Володимировича Савку, то піймала себе на думці, що й мені хочеться говорити про людей, які стоять біля колиски людського життя, віршами.
— У ваших — дівчинка. То добре, що в останні дні стало більше дівчаток народжуватися. Кажуть, якщо хлопці «сиплються», то на війну, нехай Бог милує, — приязно промовляє літня нянечка–санітарка, розвиваючи злободенну тему, яка у всіх на вустах.
А я, замилувано дивлячись на крихітну продовжувачку нашого роду, яка мирно посапує кирпатим носиком біля маминих грудей, подумки прошу Всевишнього дарувати їй добру долю, а Україні — мир і благополуччя.