«ХІБА МОЖУ КОГОСЬ ВІДПРАВЛЯТИ В АРМІЮ, А САМ СИДІТИ ВДОМА?»

Так заявив сільський голова Тоболів Камінь-Каширського району Костянтин Борбич журналісту «Волині-нової», який провів кілька годин у військовому таборі на Рівненщині

Сергій НАУМУК

...Поки громадський активіст Роман Мартинюк передає військовим Володимир-Волинської окремої механізованої бригади придбані за добровільні пожертви продукти і речі (цього разу в його бусі, крім харчів, десять пластикових бачків, що необхідні для облаштування польових душів), ми із заступником начальника табірного збору майором Володимиром Демидюком йдемо оглядати наметове містечко.
Біля шатрів — ряд умивальників: великі бочки на підставках, від яких йдуть шланги з кранами. Поруч облаштовані стічні ями. На початку ряду наметів — невелика капличка. Тут, за словами Володимира Демидюка, часто проводять молебні, тож військовослужбовці мають можливість почути слово Боже. Праворуч кілька саморобних лавок, перед якими щось на кшталт екрану.
– Це пересувний кінотеатр, де солдати дивляться фільми. Кіно щоразу викликає чималий інтерес, — пояснює майор, а я запитую, чи демонструють тут «патріотичні» фільми північного сусіда.
— Російські? Ні, зараз не той час, щоб їх показувати.
Центральна «алея» табору оформлена низенькою огорожею та інформаційними щитами з розпорядком дня, розмірами матеріальних виплат військовослужбовцям, іншою інформацією. На підставці — телефон, поруч постовий.
Заходимо в один із наметів. Уздовж стін тягнуться ряди нар, де сплять солдати. Посередині дві буржуйки, в одній з яких горить вогонь.
– Дивіться, як живемо, — запрошує один із солдатів. — У наметі не холодно.
Пізніше дізнаємося, що буває сиро: речі, поставлені під нари, часто цвітуть. Подібне чуємо ще в декількох наметах. Підходимо до солдатської кухні. На території — столи, кілька бочок для чаю, стелажі для харчів. Військові обладнали навіть тимчасовий льох для зберігання овочів. Вояки вже повечеряли, але ще знайшли чим і нас пригостити: гречаною кашею із засмажкою, огірками, салом та чаєм.
Заходимо і в солдатську баню, облаштовану в одному з наметів. На виході нас зустрічає кілька військовослужбовців.
– Де поділися спальники, які нам привезли? – питає прапорщик.
– Чому досі не дали зарплату? – докидає інший.
Далі звинувачення йдуть одне за одним. Мовляв, офіцери краще харчуються. Домашніх харчів не побачиш. Усім не видали спальні мішки і так далі. З приводу останнього слово бере Роман Мартинюк. Коли терпеливо, коли напористо пояснює, що спальні мішки, бронежилети купують для військових за кошти, які жертвують волиняни. Звісно, в одночассі забезпечити всім необхідним чотири з гаком тисячі людей неможливо. Тому й не вистачає спальників. Спочатку бурхлива дискусія потроху стихає.
– Мартинюк — золотий чоловік! – каже солдат Руслан. – Я його в бригаді не один раз бачу. Він чимало потрібного привозить. Якщо і є претензії, то — до військового керівництва.
Володимир Демидюк пояснює, що невдоволені трапляються. Кожен хоче мати спальний мішок, яких бракує. Хоча постіль є. Болюча тема – повернення додому. Хтось розраховував на невеликий термін служби, хтось потрапив сюди не з власної волі. Проте таких менше. Більшість бригадних вояків прийшли служити добровільно. Тут навіть представники місцевого самоврядування: сільські голови Боровного Михайло Оліферчук та Тоболів Костянтин Борбич із Камінь-Каширського району, депутат Луцької міської ради Тарас Бас.
З двома останніми вдалося поспілкуватися.
– Мене призвали місяць тому. Зараз я командир інженерно-саперного взводу, хлопці у мене непогані, — каже нині лейтенант Тарас Бас.
Сільський голова Костянтин Борбич став заступником командира роти по роботі з особовим складом.
– Увечері зателефонували з військкомату, а вже о шостій ранку передав печатку секретареві. Як можу когось відправляти в армію, а сам сидіти вдома? Уже 21 рік головую, тому з людьми працювати вмію. З нашої сільради призвали ще двох хлопців. Хотілося б, щоб серед молоді було більше патріотів, — наголошує Костянтин Федотович.

МІСЦЕВІ ПОБРЕХЕНЬКИ
Вічна тема жінок присутня й в армії. Кільканадцять представниць прекрасної статі служать в бригаді. Вони живуть не в таборі, а в казармі. Тож під вікнами спочатку товклися «кавалери».
– Якось галділи до ночі. «Вийдіть!» — гукають. Питаємо, мовляв, кого вам треба? А знизу: «Хай хоч одна із вас вийде», — сміючись, розповіла Оксана, яка служить у бригаді. — Ага, а якщо вдома так хтось скаже вашій дружині?


КУПИ СОЛДАТУ БРОНЕЖИЛЕТ!
Військовослужбовцям Володимир-Волинської окремої механізованої бригади потрібні бронежилети. Волиняни, долучіться до підтримки армії! Ваші кошти підуть на захист наших земляків. За кожну копійку ми звітуємо перед громадою. Бронежилети потраплять безпосередньо до військовослужбовців Володимир-Волинської окремої механізованої бригади. Крім того, можемо також доставити індивідуальні передачі вашим синам, братам, батькам. Пункти збору передач невдовзі діятимуть у Луцьку, Ковелі, Нововолинську, Володимирі-Волинському та Ківерцях.
За детальнішою інформацією звертайтеся до Романа Мартинюка за телефоном 098-197-58-08.