«БОЮСЯ, ЩО ПІСЛЯ ГОСПІТАЛЮ МІЙ САША ЗНОВУ БУДЕ НА ПЕРЕДОВІЙ»

Леся Гуч із села Дерно Ківерцівського району каже, що другого сина на Майдан не пустила, бо її серце просто не витримало б…

Поки поранений на Майдані Сашко Гуч (нашим читачам він відомий під псевдо Пегас) лікується в Ізраїлі, в Україні його чекає людина, яка найдужче любить цього хлопця, — мама Леся Адамівна. Жінка усміхається, повідомляючи радісні новини: після курсу антибіотиків сина виписали з клініки. Незабаром, як пройде реабілітацію, повернеться додому. І не може стримати сліз, коли згадує все, що їй довелося пережити останнім часом…
Сидимо в кімнаті Пегаса. У ній багато книг, фотографій друзів, грамот і нагород за участь у патріотичних вишколах, картини його авторства та портрети, на яких Сашка зобразили приятелі. Востаннє хлопець тут був 4 лютого, коли на кілька днів приїхав із Києва

Ярослава ТИМОЩУК

...Що відчувала, коли Сашко зібрався на Майдан? Боліло серце, як кожній матері за свою дитину. Плакала, просила, щоб залишився вдома, але він сказав: «Хто, як не ми?». Домовилися, що телефонуватиме зранку і ввечері, аби я знала, що живий–здоровий. Наприкінці січня приїхав на кілька днів додому. Був морально стомлений, мало говорив. До останнього не зізнавався, що призначили сотником Волинської сотні. Передзвонив уранці 20 лютого і запевнив, що все гаразд, хоч на Майдані вже билися і стріляли. Саша завжди казав, що вони з хлопцями на квартирі чи ще десь у безпечному місці, коли насправді воювали на барикадах. Повернулася ввечері з роботи і побачила по телевізору страшну картину. На душі тривожно, мучить неспокій. Зателефонувала, але трубку підняв Звіробій (Сергій Мерчук). Попросив не переживати, мовляв, із Пегасом усе добре, просто впав зі сходів і зламав ногу. Сказав, що Сашко потім сам подзвонить. Кілька годин чекала того «потім», місця собі не знаходила, бо ж відчувала: щось не те. Ослабленим голосом син розповів те, що й Звіробій. Я кажу: «Сину, говори правду». Тоді Саша зізнався, що снайпер поцілив у ногу. Коли згодом у «Волині» прочитала, як він уже думав зі мною заздалегідь попрощатися, то наче заново все пережила (і зараз жінка плаче. — Авт.). Але ще перед від’їздом Саша мене заспокоював: «Бог мене любить і збереже». Цю фразу тепер часто повторюю.
Запитуєте, як виховати патріота? Мій Сашко — особлива дитина. Йому було 8 років, а старшому Андрію — 9, коли помер їхній тато. Сама ставила дітей на ноги. Коли син запалився націоналістичним духом, я йому не перечила. Бачила, що товаришує з хорошими дітьми. Його друзі з «Національного альянсу» часто приїжджали до нас додому. Слова поганого від них не чула. Спершу тільки дивувалася, коли він чуба собі вистриг, бо для села це було незвично в той час. Саша на те тільки відповів: «Треба знати історію — в оселедцеві нема нічого поганого». Він уміє відстояти свої переконання. Я дуже горджуся своїм сином і дякую Богові, що він залишився живим. І я — найщасливіша мама в світі. Але як повернеться з Ізраїлю, то знову переживатиму, бо він на місці не всидить. Коли Україна у вогні, то мій син буде на передовій. Але старшого, Андрія, на Майдан не пустила — моє серце просто не витримало б.
…Коли востаннє чула: «чим можу вам допомогти»? Одразу після поранення Саші нас підтримало багато знайомих і незнайомих людей, які передали кошти на лікування. Збирали гроші і на моїй роботі, і в селі, за що я всім дуже вдячна. Але минуло два місяці, і найближчими залишилися ті, хто й мав: Сашині друзі — активісти «Правого сектору». Вони постійно цікавилися нашими справами. Коли настали польові роботи, допомогли вивезти гній на поле, а потім і город посадити. Хлопці дуже хороші, щоразу питають, що потрібно. Привітали мене з Днем матері — було дуже приємно. А ще раніше, коли Сашу поранили і я приїхала до Києва, Звіробій повів мене на Майдан і на вулицю Інститутську. Син тут витягував з–під обстрілу пораненого побратима, поки снайпер не вцілив у нього. Саме у такі хвилини найбільше розумієш біблійні слова: «Немає більшої любові, ніж віддати своє життя за друзів своїх». А ще Звіробій підвів мене до дерева, яке захистило його від смерті. З нього він вийняв 5 куль…
…За кого молилася біля гробу Господнього? Насамперед за свою дитину і за Україну. Жвава 60–річна жіночка Зоар родом із Дніпропетровщини, яка зве себе українською єврейкою, провела мені екскурсію Єрусалимом. Емоції переповнювали, коли прогулювалися Старим містом, заходили в храми, стояли біля гробу Господнього. А біля Стіни плачу дійсно хотілося плакати. Дуже образливо було за нашу державу. Якщо люди з пустелі в Ізраїлі створили рай, то що нам заважає в раю — в Україні — облаштувати ще більший рай?