Цими днями в Києві у PinchukArtCentre відкрилася виставка творів сучасного мистецтва «Страх і надія». Це своєрідна реакція українських художників на події, що відбувалися впродовж зими в Україні, на нову соціально-політичну ситуацію в державі...
Валентина БЛІНОВА, заступник відповідального секретаря газети «Волинь–нова»
Цими днями в Києві у PinchukArtCentre відкрилася виставка творів сучасного мистецтва «Страх і надія». Це своєрідна реакція українських художників на події, що відбувалися впродовж зими в Україні, на нову соціально-політичну ситуацію в державі
З фотографій, викладених в інтернеті, видно, що головна тема картин — протистояння на столичному Майдані: жорстокість, насилля, страх у червоно-чорних кольорах і різких штрихах. Із баченням протестних подій крізь призму сприйняття творчих людей, безперечно, цікаво знайомитись поціновувачам мистецтва, особливо тим, хто був безпосереднім учасником сутичок. Однак першими прийшли подивитися роботи митців до арт-центру мільйонера Віктора Пінчука, зятя Леоніда Кучми, гламурні тусовщики, скандально відомі нардепи або їхні дружини. Участь у таких презентаціях для них, як правило, стає презентацією не просто дорогого, а розкішного одягу, взуття, аксесуарів відомих світових брендів. Багато інтернет–користувачів обурюються цим світським заходом, називають його бенкетом під час чуми. І, напевне, мають рацію. Бо, як на мене, першими відвідувачами такої виставки мали би бути ті, хто став прообразом героїв картин. На жаль, багатьох із них уже немає на грішній землі. Вони дивляться на нас із піднебесся і, мабуть, дивуються суєтності, з якою намагаємося віддати шану їхньому подвигу. І скороминущості нашої пам’яті. Бо відразу після того, як Небесна сотня відійшла у Вічність, у Луцьку, в інших містах та райцентрах області з’явилося чимало білбордів зі словами скорботи. Тепер майже всі вони пошкоджені вітром і дощем, деякі звисають жалюгідними клаптями. Напевне, забули про них ті, хто замовляв ці жалобні меседжі. Особливо прикро вразив один із них, встановлений біля нового розважального центру, відкриття якого відбулося нещодавно. Спалахи святкових салютів вихоплювали з темряви лише свічку, що нагадувала око з потойбіччя, де нині покояться душі Героїв. Про вшанування сотні Небесних лицарів (а тепер, коли йдуть бої на сході країни, вже розпочався відлік другої, а може, й третьої) довелося почути в доволі різких емоційних тонах на сесії однієї з районних рад. Обранці від різних політичних сил (демократичних!) пристрасно звинувачували одні одних у зраді, лже–патріотизмі. Мовляв, забули обіцянку встановити пам’ятник загиблим під час протистоянь. Щоб зекономити бюджетні гроші для цієї справи, домовилися не обирати заступника голови райради. Від цієї словесної перепалки залишилося гірке враження, бо депутати не знають, що зарплатні гроші витратити на інші цілі не дозволяє закон. Видалося, що полеглі майданники, чиї портрети розміщені на стіні в сесійній залі, з прикрістю дивляться на ці депутатські розборки. Знаю, стели чи знаки Небесній сотні мають намір звести у багатьох райцентрах і містах Волині — коштом громад, за доброчинні внески чи пожертви. Переконана: для благородної справи волиняни не пошкодують навіть заощаджень, відкладених на чорний день. Але справжнє пошанування тих, хто віддав життя за нашу незалежність і свободу, не вимірюється висотою чи вартістю пам’ятника. Щоб не перетворити велику трагедію, яку пережили спільно, на фарс, треба гуртуватися, забути про чвари і будувати нову Українську державу. А це набагато важче, ніж споруджувати монументи.
