Він народився влітку 1991‑го. 14 липня святкував би 23–й день народження. Рівно стільки, як і нашій українській Незалежності...
Він народився влітку 1991‑го. 14 липня святкував би 23–й день народження. Рівно стільки, як і нашій українській Незалежності...
Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ
Усі, з ким доводилося говорити про нього, наче змовившись, відзначали його самостійність, зваженість та розсудливість, що всього домагався сам. І це від самого народження. Його мама Тетяна Дмитрівна розповідає, що син уже у півроку почав ходити, у 8 місяців бігав по кімнаті, а в рік розмовляв, добре розумів маму і тата, міг пояснити, що хоче. А вихователі ДНЗ № 30 згадують, що з трьох років приходив у групу без супроводу дорослих. Не тому, що не було кому привести (батьки «підпільно» стежили, як Вовчик прямував до садочка), а тому, що він добре знав стежку, самостійно переодягався, складав свої речі у тумбочку і йшов до вихователів. Із захопленням розповідала про Володю Зарадюка і його класний керівник Лариса Василівна Захарова. Хлопець не був відмінником у навчанні, міг, як і його друзі, бешкетувати на перервах, запізнитися на урок. Але всі поважали його за комунікабельність ― мав багато друзів, і не тільки серед однокласників чи однолітків. Коли потрібно було щось провести, то об’єднував усіх навколо себе неодмінно Зарадюк. Після уроків не соромився залишитися з дівчатками і допомогти їм прибрати клас. Жодне шкільне спортивне змагання не обходилося без Володі, який найбільше захоплювався футболом та боротьбою. Після закінчення 9–го класу пішов на завод «Кромберг енд Шуберт» ― надто вже поспішав у самостійне життя, хотів усього навчитися й ні від кого не залежати. Працював і одночасно навчався у вечірній школі. Невдовзі пішов до армії. Служив у Білій Церкві в окремій механізованій мотострілецькій бригаді. За успішне виконання завдань командування неодноразово отримував грамоти і подяки. Після «дембеля» працював на так званих шабашках. Руки мав працьовиті, тому не цурався жодної роботи: клав бруківку, крив дахи, зводив будинки. Батьки тішилися, коли вдома, у квартирі на проспекті Відродження, Володя за кілька днів поклав плитку на кухні, у ванні та туалеті, а в селі Кульчин, де жила найрідніша і найдорожча йому людина ― бабуся, перекрив дах. Та він із 10 років мотоблоком сам орав город, садив картоплю. Дуже любив свою бабусю і дуже горював, коли напередодні мобілізації її не стало… 9 квітня пізно ввечері Володі принесли повістку, щоб наступного дня з’явився в обласний військовий комісаріат. Про те, що можна якимось чином уникнути призову, навіть гадки не мав, і вже через день був у військовій формі рядового в окремій 51‑й механізованій бригаді. Ще через тиждень усіх мобілізованих волинян перевели на полігон у Рівненській області. Батьки провідували Володю на Рівненщині. Здоровий, бадьорий, він ні на що не скаржився. Казав, що нелегко, але йому не звикати до труднощів. Жартував, цікавився, що там нового в Луцьку. Хіба думали Тетяна Дмитрівна і Володимир Леонідович, що востаннє бачать живого сина… Ще за кілька днів військовослужбовцям повідомили, щоб збиралися в дорогу. Куди ― не сказали. Володя заспокоював маму, що готуються їхати у Суми або Чернігів, а потім ― у Дніпропетровськ. Але хлопців відправили на Донбас. Телефонував додому щоранку. Десь о сьомій подавав сигнал мамі на її мобільний, а вона, почувши його, відразу набирала номер сина. Говорили недовго. Як правило, питала, чи здоровий, чи не голодний, чи не страшно на війні. Володя звично відповідав, що в нього все гаразд. Остання розмова відбулася в середу. Як і в попередні рази ― жодної тривоги, жодних передчуттів. А у четвер вранці чомусь не подзвонив. Тоді Тетяна Дмитрівна сама набрала його номер, але голосу сина не почула… Через дві години зателефонувала племінниця пані Тетяни і повідомила, що по телевізору серед загиблих під містом Волноваха Донецької області назвали рідне прізвище. Потім був дзвінок від сестри, що в інтернеті опублікували список розстріляних військовослужбовців із Волині. А згодом загибель 22–річного Володимира Зарадюка підтвердили і працівники обласного Волинського військового комісаріату, які приїхали до батьків, щоб висловити глибокі співчуття.
