ЗАМІСТЬ СИНА В АРМІЮ ПРОСИВСЯ БАТЬКО‑АФГАНЕЦЬ…

Веселий, життєрадісний, товариський ― таким згадують сьогодні друзі 23‑річного Володимира Прокопчука (на фото). Його добрі вчинки і товариську підтримку вони пам’ятатимуть завжди...

Леся БОНДАРУК

Володя закінчив школу № 20 у Луцьку, згодом навчався тут у педагогічному коледжі. Дуже любив футбол, грав за команду «Магніт» із села Буяни Луцького району. Попрацювавши кілька місяців, пішов на строкову армійську службу. Не минуло й півроку після повернення додому, як юнака знову мобілізували до війська.
Захищати український кордон замість сина просився батько, який пройшов Афганістан, проте йому не дозволили. «Я патріот і все одно потрапив би туди», ― сказав Володя. Спочатку служив у Володимирі–Волинському, згодом батальйон три тижні пробув у Рівному. За цей час хлопця відпустили на два дні додому. Тоді рідні й гадки не мали, що бачать його востаннє.
Із Донеччини Володимир намагався при нагоді часто телефонувати додому, щоб батьки не хвилювалися. Йому вдалося вижити під час трагічної сутички під Волновахою, проте отримав дуже важкі поранення і помер вже у лікарні.
Осиротіли мама, тато і молодший брат Юра. Свого часу батько воював у Афганістані, був поранений, отримав медаль «За відвагу». Сім’я живе дуже скромно в 12‑метровій кімнатці гуртожитку на околиці міста.
Друзі досі не можуть повірити, що Володимира Прокопчука вже немає серед них.
― Він любив відпочивати з друзями на природі, був душею компанії. Відкритий, чуйний, умів вислухати того, хто потрапив у скруту, і допомогти або підказати, ― згадує однокласник Тарас Марчук.
— Не вірив до останнього, що Вовки не стало, сподівався, що це неправда. Ми були знайомі багато років, часто проводили разом вільний час. Він був настільки компанійським, що з ним ніколи не нудьгували. Тепер залишається згадувати ті моменти, коли ми були разом. Ніколи не зможу його забути, він назавжди залишиться в моєму серці. Вічна слава герою! ― додав його товариш Борис Куцик.