Знову, вже вкотре останнім часом, приспущені наші прапори, чорним болем крає блакить траурна стрічка...
Знову, вже вкотре останнім часом, приспущені наші прапори, чорним болем крає блакить траурна стрічка... Ще треба пережити похорон волинських хлопців, які загинули на своїй, українській, землі від рук… І тут свідомість не може знайти потрібних слів. То були російські найманці чи свої ж співвітчизники, одурманені маніакальними ідеями?! Матерям, дружинам, сестрам від цього не легше. Не легше й нам від усвідомлення того, що країна, в якій ми живемо, тяжко хвора, і для її одужання потрібні надзусилля кожного із нас. Бо якщо твоя хата скраю, то це означає тільки одне: вона першою опиниться на лінії вогню. Нині, на жаль, це вже не метафора. Чи усвідомлюють це власники нічного клубу «Опера», які дозволили собі проводити «студентську вечірку року», в час, коли все місто було в жалобі за загиблими українськими вояками? Учора, поспішаючи на роботу, почула фразу, мовлену літньою жінкою, яка продавала квіти біля скверу в центрі Луцька: — Якщо Порошенко підведе нас так, як Ющенко, — Україні кінець! Хотілося посперечатися з нею, бо роль особи в історії велика, але не визначальна. Бо є ще Майдан, а яким він може бути, ми вже знаємо. Тож маємо вірити в Україну і з вірою, засукавши рукави, ставати до праці — кожен на своєму місці. Щоб синьо-жовтий прапор гордо майорів на весняному вітрі, а перейдені чорні дороги болю не давали забути і нам, і наступним поколінням, якою ціною заплачено за свободу і незалежність.
