Медицина
ЗАЛІКОВУЄ РУБЦІ НА СЕРЦІ… ВІРШАМИ
Лучанку Тамару Михайлівну Антонюк лікарі називають пацієнткою-рекордсменкою...
Лучанку Тамару Михайлівну Антонюк лікарі називають пацієнткою-рекордсменкою. «Багатотомна» медична картка розбухла від діагнозів, результатів обстежень, рекомендацій спеціалістів. Жінка їх дотримується, але має і власний секрет порятунку: це — поезія, оптимізм і надійне плече чоловіка, з яким у парі майже 65 років
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
«ДУША ВСЕ СТЕРПИТЬ Й ОЖИВЕ, ЯК Є В ДУШІ КОХАННЯ…»
Ці рядки написала жінка, в якої уже дорослий правнук. Але до чого тут паспортний вік? Навпроти — привітне, красиве обличчя, яке випромінює тепло, світло, добро. Молоді очі сповнені любов’ю до життя.
— Найбільше подобаються у «Волині» сторінки про любов і здоров’я. Любов живить душу. Я завжди кажу молодим: «Життя без кохання можливе. Але — порожнє». Ну і здоров’я всім необхідне. У мене, напевне, його запас був невеликий, доводилося часто лікуватися. Тому завжди цікавили різні оздоровчі методики, досвід людей, які позбувалися недуг. От і з ваших добірок зробила собі маленький архів корисних порад. А на деякі запитання ще хотіла б отримати відповіді, — зайшла до редакції Тамара Михайлівна, щоб напитати доброго фахівця з дієтології.
Розповіла, що із студентських років «знайома» із гастритом, який з часом переріс у виразку шлунка. Слово за словом — і все життя згадалося, велике, гарне, не порожнє. Післявоєнні роки, раннє заміжжя. Дмитро, одружуючись, пообіцяв їй, що це не завадить здобути вищу освіту. І Тамара, уже маючи синочка, вчилася стаціонарно в педінституті, приводила додому дівчат–однокурсниць, бо знала, що чоловік зготував вечерю на всі голодні студентські роти.
— Я після занять бігла на репетиції, брала участь у самодіяльності, декламувала поезії, виступала зі сцени. Скрізь хотілося встигнути. Тоді про режим харчування не думалося. А потім, коли почалися серйозні проблеми з шлунково–кишковим трактом — було вже пізно. Лікував мене гастроентеролог Григорій Трохимович Назарчук, уже покійний, а тепер — Ліза Борисівна Онищук. Молодих хотілося б застерегти, щоб не легковажили здоров’ям, — каже наша співрозмовниця, педагог із багатолітнім стажем.
Робота Тамарі Михайлівні завжди була в радість. Шкодує лише, що через хвороби не завжди могла в повній мірі реалізувати свої можливості. Призначили директором, з головою поринула в нові обов’язки, але вибив з колії довго не діагностований енцефаліт. Мучив головний біль, втрачала свідомість, та усе списувала на мігрень.
— Від мігрені страждала моя мама. І я, малою, часто бігала у нас в Торчині до аптеки за ліками. Я ж довго не знала, що таке головний біль. А тут після перенесеного грипу почалися приступи. Якось ішла в центрі міста і раптом земля під ногами кулею стала, а я — наче збоку на ній, на ногах втриматися не можу. Люди викликали «швидку». Привели мене до тями і сказали, що це від перевтоми. Лише згодом лікар Давидович, його старше покоління лучан добре пам’ятає, діагностував стерту форму енцефаліту. Не було тоді на чому робити складні обстеження, пам’ятаю, провів зігнутим папірцем під повіками, подивився на очі, розпитав про все — і визначив причину моїх бід, — згадувала Тамара Михайлівна.
Чоловік Дмитро з усіх сил намагався витягнути її з хвороб. Правдами й неправдами діставав путівки у санаторії, возив до найкращих лікарів. Було, приїхали в Сочі на радонові ванни, а там обстежили й кажуть: хвора печінка — ванни протипоказані.
— Тоді мені було шкода не себе, а Митю, бо він так старався… Усе життя чоловік дуже дбав про моє здоров’я, підтримував. Не раз йому доводилося заново вчити мене ходити, годувати з ложечки. Після операцій, після інфарктів. Коли думаю про це, хочеться вилити свої почуття у віршах, — зізнається жінка.
«Якщо кохання давнє і глибоке
З тобою йде вже дуже довгий час,
Подбай, щоб цей вогонь чутливий
Від злого вітру раптом не погас».
А внизу зазначено: Луцька міська лікарня, кардіологічне відділення (після онкодиспансеру), 20.09.2004 року.
«БЕЗ ГІРКОТИ ПОЛИНУ НЕ БУВАЄ…»
— У мене дуже довгі й гарні коси були. Мама до 18 років мене заплітала, бо я сама не могла дати ради. Волосся густе, хвилясте, розчісуєш — як водоспад на плечах. Митя дуже любив мої коси. Але довелося обрізати їх, адже після хіміотерапії, променевої терапії в онкодиспансері в усіх випадає волосся. Сестрички, няні, які виходжували мене після однієї, а потім і після другої операції з приводу злоякісної пухлини, дуже шкодували, що марнуються такі коси. І знайомі радили різні рецепти догляду, відновлення, співчували. А я вирішила — відразу зроблю коротку стрижку, щоб не краяти серце, — сумнішають очі пані Тамари.
Завжди була оптимісткою, але, почувши страшний діагноз, відчула відчай. Перед тим, як погодитись на хірургічне втручання, пішла до храму помолитися. Священик — колишній учень, побачивши завжди усміхнену Тамару Михайлівну змарнілою, блідою, зажуреною, підійшов, став розпитувати. Відкрила йому свої сумніви, тривоги. І впродовж 40 днів, поки хвора була в онкодиспансері, священик Олег Ведмеденко разом з усіма прихожанами молився за її здоров’я.
— Я тоді схудла на 15 кілограмів, думала, що вже доведеться прощатися з білим світом. Оперував хірург Віталій Супрунець, моїми лікарями були також Людмила Бубьонова і Тетяна Василюк. Пройшла 4 курси хіміотерапії. З того часу минуло вже більше 10 років. Видно, Бог почув тоді молитви за моє здоров’я. А, може, ще чогось не встигла доробити, завершити якихось справ, якщо Господь продовжив мій земний шлях, — міркує Тамара Михайлівна.
Серед її лікарняних записів привертають увагу віршовані роздуми:
«Для чого людині дається
життя?
Для того, щоб прокинутись вранці —
І радіти днині,
А ще — небу, сонцю, пташці, квітці, праці
І добрій людині…».
Ціну життя ми, як правило, усвідомлюємо у важкі, критичні моменти, коли вирішується «бути чи не бути». Як виявилося, ці рядки написала Тамара Михайлівна, оклигуючи після інфаркту. Чергового. Адже всього їх жінка перенесла аж шість.
— Марія Євгенівна Романів, лікар-кардіолог від Бога, називає мене пацієнткою-рекордсменкою. Шість інфарктів — це не жарт. Бувало, що відчувала себе вже на межі життя, але рятували. Потім — місяці реабілітації, коли кожен крок давався з трудом. Митя виводив мене на вулицю і ми вдвох долали відстань спочатку у кілька метрів, потім — трішечки далі. Не давав мені впасти в депресію, вчив боротися. Колись я думала, що депресія — хвороба лінивих, а тепер розумію її природу. У важкі години біля людини мусить бути рідна, близька душа. Мені пощастило: зі мною завжди був поруч коханий чоловік.
Згодом Тамара Михайлівна обмовилася, що також двічі оперували її у відділенні судинної хірургії, що на схилі літ розвинулася ще й хвороба Рейно, і проблеми шлунково–кишкового тракту допікають. Випробувала багато різних засобів народної медицини, оздоровчих методик, адже опускати руки, віддаватися на поталу недугам не хотіла.
— Упродовж півстоліття лікує, консультує мене Василь Петрович Яшан з обласної лікарні. І в родині маємо своїх медиків, син у нас був військовим лікарем, нині працює на «швидкій». Але на хворобах я ніколи не зациклювалася. Люблю бувати поміж людьми, читати вірші під час різних свят, спілкуватися. Зараз усі обговорюють те, що відбувається в Україні. Ми з Дмитром Устимовичем так посперечалися через одного кандидата у Президенти, що цілий день не розмовляли. У нашому подружньому житті таке траплялося рідко, а ми вже 65-й рік разом, — з усмішкою говорить Тамара Михайлівна.
А завершує розмову знову ж таки віршами, якими, як стверджує, заліковує рубці на серці.
«Без гіркоти полину не буває.
І що б у нашім житті не було,
Головне, щоб не гасло у серці
Юності веснянеє тепло…».
На фото: Очі Тамари Михайлівни Антонюк, як у юності, молоді й сповнені любов’ю до життя.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
«ДУША ВСЕ СТЕРПИТЬ Й ОЖИВЕ, ЯК Є В ДУШІ КОХАННЯ…»
Ці рядки написала жінка, в якої уже дорослий правнук. Але до чого тут паспортний вік? Навпроти — привітне, красиве обличчя, яке випромінює тепло, світло, добро. Молоді очі сповнені любов’ю до життя.
— Найбільше подобаються у «Волині» сторінки про любов і здоров’я. Любов живить душу. Я завжди кажу молодим: «Життя без кохання можливе. Але — порожнє». Ну і здоров’я всім необхідне. У мене, напевне, його запас був невеликий, доводилося часто лікуватися. Тому завжди цікавили різні оздоровчі методики, досвід людей, які позбувалися недуг. От і з ваших добірок зробила собі маленький архів корисних порад. А на деякі запитання ще хотіла б отримати відповіді, — зайшла до редакції Тамара Михайлівна, щоб напитати доброго фахівця з дієтології.
Розповіла, що із студентських років «знайома» із гастритом, який з часом переріс у виразку шлунка. Слово за словом — і все життя згадалося, велике, гарне, не порожнє. Післявоєнні роки, раннє заміжжя. Дмитро, одружуючись, пообіцяв їй, що це не завадить здобути вищу освіту. І Тамара, уже маючи синочка, вчилася стаціонарно в педінституті, приводила додому дівчат–однокурсниць, бо знала, що чоловік зготував вечерю на всі голодні студентські роти.
— Я після занять бігла на репетиції, брала участь у самодіяльності, декламувала поезії, виступала зі сцени. Скрізь хотілося встигнути. Тоді про режим харчування не думалося. А потім, коли почалися серйозні проблеми з шлунково–кишковим трактом — було вже пізно. Лікував мене гастроентеролог Григорій Трохимович Назарчук, уже покійний, а тепер — Ліза Борисівна Онищук. Молодих хотілося б застерегти, щоб не легковажили здоров’ям, — каже наша співрозмовниця, педагог із багатолітнім стажем.
Робота Тамарі Михайлівні завжди була в радість. Шкодує лише, що через хвороби не завжди могла в повній мірі реалізувати свої можливості. Призначили директором, з головою поринула в нові обов’язки, але вибив з колії довго не діагностований енцефаліт. Мучив головний біль, втрачала свідомість, та усе списувала на мігрень.
— Від мігрені страждала моя мама. І я, малою, часто бігала у нас в Торчині до аптеки за ліками. Я ж довго не знала, що таке головний біль. А тут після перенесеного грипу почалися приступи. Якось ішла в центрі міста і раптом земля під ногами кулею стала, а я — наче збоку на ній, на ногах втриматися не можу. Люди викликали «швидку». Привели мене до тями і сказали, що це від перевтоми. Лише згодом лікар Давидович, його старше покоління лучан добре пам’ятає, діагностував стерту форму енцефаліту. Не було тоді на чому робити складні обстеження, пам’ятаю, провів зігнутим папірцем під повіками, подивився на очі, розпитав про все — і визначив причину моїх бід, — згадувала Тамара Михайлівна.
Чоловік Дмитро з усіх сил намагався витягнути її з хвороб. Правдами й неправдами діставав путівки у санаторії, возив до найкращих лікарів. Було, приїхали в Сочі на радонові ванни, а там обстежили й кажуть: хвора печінка — ванни протипоказані.
— Тоді мені було шкода не себе, а Митю, бо він так старався… Усе життя чоловік дуже дбав про моє здоров’я, підтримував. Не раз йому доводилося заново вчити мене ходити, годувати з ложечки. Після операцій, після інфарктів. Коли думаю про це, хочеться вилити свої почуття у віршах, — зізнається жінка.
«Якщо кохання давнє і глибоке
З тобою йде вже дуже довгий час,
Подбай, щоб цей вогонь чутливий
Від злого вітру раптом не погас».
А внизу зазначено: Луцька міська лікарня, кардіологічне відділення (після онкодиспансеру), 20.09.2004 року.
«БЕЗ ГІРКОТИ ПОЛИНУ НЕ БУВАЄ…»
— У мене дуже довгі й гарні коси були. Мама до 18 років мене заплітала, бо я сама не могла дати ради. Волосся густе, хвилясте, розчісуєш — як водоспад на плечах. Митя дуже любив мої коси. Але довелося обрізати їх, адже після хіміотерапії, променевої терапії в онкодиспансері в усіх випадає волосся. Сестрички, няні, які виходжували мене після однієї, а потім і після другої операції з приводу злоякісної пухлини, дуже шкодували, що марнуються такі коси. І знайомі радили різні рецепти догляду, відновлення, співчували. А я вирішила — відразу зроблю коротку стрижку, щоб не краяти серце, — сумнішають очі пані Тамари.
Завжди була оптимісткою, але, почувши страшний діагноз, відчула відчай. Перед тим, як погодитись на хірургічне втручання, пішла до храму помолитися. Священик — колишній учень, побачивши завжди усміхнену Тамару Михайлівну змарнілою, блідою, зажуреною, підійшов, став розпитувати. Відкрила йому свої сумніви, тривоги. І впродовж 40 днів, поки хвора була в онкодиспансері, священик Олег Ведмеденко разом з усіма прихожанами молився за її здоров’я.
— Я тоді схудла на 15 кілограмів, думала, що вже доведеться прощатися з білим світом. Оперував хірург Віталій Супрунець, моїми лікарями були також Людмила Бубьонова і Тетяна Василюк. Пройшла 4 курси хіміотерапії. З того часу минуло вже більше 10 років. Видно, Бог почув тоді молитви за моє здоров’я. А, може, ще чогось не встигла доробити, завершити якихось справ, якщо Господь продовжив мій земний шлях, — міркує Тамара Михайлівна.
Серед її лікарняних записів привертають увагу віршовані роздуми:
«Для чого людині дається
життя?
Для того, щоб прокинутись вранці —
І радіти днині,
А ще — небу, сонцю, пташці, квітці, праці
І добрій людині…».
Ціну життя ми, як правило, усвідомлюємо у важкі, критичні моменти, коли вирішується «бути чи не бути». Як виявилося, ці рядки написала Тамара Михайлівна, оклигуючи після інфаркту. Чергового. Адже всього їх жінка перенесла аж шість.
— Марія Євгенівна Романів, лікар-кардіолог від Бога, називає мене пацієнткою-рекордсменкою. Шість інфарктів — це не жарт. Бувало, що відчувала себе вже на межі життя, але рятували. Потім — місяці реабілітації, коли кожен крок давався з трудом. Митя виводив мене на вулицю і ми вдвох долали відстань спочатку у кілька метрів, потім — трішечки далі. Не давав мені впасти в депресію, вчив боротися. Колись я думала, що депресія — хвороба лінивих, а тепер розумію її природу. У важкі години біля людини мусить бути рідна, близька душа. Мені пощастило: зі мною завжди був поруч коханий чоловік.
Згодом Тамара Михайлівна обмовилася, що також двічі оперували її у відділенні судинної хірургії, що на схилі літ розвинулася ще й хвороба Рейно, і проблеми шлунково–кишкового тракту допікають. Випробувала багато різних засобів народної медицини, оздоровчих методик, адже опускати руки, віддаватися на поталу недугам не хотіла.
— Упродовж півстоліття лікує, консультує мене Василь Петрович Яшан з обласної лікарні. І в родині маємо своїх медиків, син у нас був військовим лікарем, нині працює на «швидкій». Але на хворобах я ніколи не зациклювалася. Люблю бувати поміж людьми, читати вірші під час різних свят, спілкуватися. Зараз усі обговорюють те, що відбувається в Україні. Ми з Дмитром Устимовичем так посперечалися через одного кандидата у Президенти, що цілий день не розмовляли. У нашому подружньому житті таке траплялося рідко, а ми вже 65-й рік разом, — з усмішкою говорить Тамара Михайлівна.
А завершує розмову знову ж таки віршами, якими, як стверджує, заліковує рубці на серці.
«Без гіркоти полину не буває.
І що б у нашім житті не було,
Головне, щоб не гасло у серці
Юності веснянеє тепло…».
На фото: Очі Тамари Михайлівни Антонюк, як у юності, молоді й сповнені любов’ю до життя.