У день розстрілу волинян під Волновахою, я отримав редакційне завдання побувати в одній із сімей, у яку прийшла «похоронка» з Донецька...
У день розстрілу волинян під Волновахою, я отримав редакційне завдання побувати в одній із сімей, у яку прийшла «похоронка» з Донецька. Треба було поспілкуватися з батьками, рідними, друзями загиблого 23–річного лучанина Володимира Зарадюка (на фото) і розповісти про нього нашим читачам. Відверто кажучи, за мою багаторічну роботу в редакції це було одним із найтяжчих завдань
Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ
Біографію Володимира знайшов в обласному військкоматі. Потім вийшов на людей, які знали його ще з дитячого садочка, під час навчання в школі. Розмовляв з ними, малював в уяві образ юнака, і все не міг наважитися поїхати на проспект Відродження, щоб постукати у двері його квартири. Проте ця мить усе ж настала і на мій великий подив батьки Володимира гостинно запросили мене зайти. В квартирі стояла мертва тиша. Поступово зав’язалася розмова. Мама Володі, Тетяна Дмитрівна, просила не говорити про сина у минулому часі ― не вірила, що він загинув. Не могла прийняти, що більше ніколи не почує його голос, не зустріне на порозі, не пригорне. Захлинаючись від сліз, повторювала: привезуть труну до Луцька, вона її відкриє. Мусить переконатися, що це тіло її синочка. Вона його впізнає, яким би понівеченим воно не було. Страшна біда цієї родини вразила мене в самісіньке серце. Співчуваючи згорьованим батькам, пригадав, що багато років тому мої рідні також хвилювалися за мене. Під час служби в армії влітку 1968–го нашу військову частину передислокували з Мінська до Праги. Батьки чули, що у Чехословаччині неспокійно, і, напевно, молили Бога за мене. Осколок гранати все-таки зачепив, але обійшлося кількома перев’язками. Сьогодні про армійський період нагадує тільки шрам. На жаль, для Володі Зарадюка усе закінчилося не до порівняння гірше… За десять днів, що минули після загибелі солдата, його сім’я стала мені близькою. Я бував у них, коли хлопця разом із однополчанами привезли з Донбасу. Приходив, коли батьки вже поховали сина. Приносив фотографії, взяті для публікації у «Волині», кілька примірників газети з розповідями про Володимира, його бойових побратимів, репортаж із похорону героїв. І щоразу мама Тетяна Дмитрівна розповідала щось нове про свого Марисіка, як вона ніжно називала Володю. Немає таких слів, які би втішили батьків у їхньому страшному горі. Чим можна було зарадити людям, як підтримати? Тільки побажанням Тетяні Дмитрівні та Володимиру Леонідовичу (сина назвали на честь батька) мужності, витримки і сказати, що вони можуть пишатися своїм Володею, який віддав за Україну найдорожче ― своє життя.
