Стільки майбутніх захисників Вітчизни виховує сім’я Галини і Михайла Мартинюків
Стільки майбутніх захисників Вітчизни виховує сім’я Галини і Михайла Мартинюків. Двоє з них уже захищають східні кордони України, а третій – майбутній офіцер
Олександр НАГОРНИЙ
Напевне, це суб’єктивне враження, але, як на мене, то в Любешівському районі люди, хай і не дуже заможні, але відзначаються особливою щирістю і відвертістю. Були колись зустрічі з не дуже приємними начальниками, але позитив, оптимізм отримував завжди від простих селян. Дозволю собі зауважити, що й житнівка в них зі знаком якості, не рівня «казьонці». І коли дізнався, що у Ветлах є сім’я Мартинюків, у якої 11 дітей і всі (!) хлопці, то не міг проїхати мимо такої унікальної родини. Ось коли доречно вжити народний вислів: «Як Бог дасть…». Напевне ж, батьки очікували, що щедрий поліський бузько, зрештою, принесе доньку, але щоразу сімейка поповнювалася синочками–соколиками. І якщо нерідко в багатодітних сім’ях дівчатка допомагають мамі глядіти менших братиків, то в Мартинюків ця роль належить хлопцям. «Рідна мати моя, ти ночей недоспала…». Скільки ж ночей ця мати–героїня Галина Павлівна недоспала, а коли вони хворіли, скільки часу на руках колихала? Добре, що мала поміч із самого заміжжя від свекрухи Надії Дмитрівни, яка клопочеться над найменшими в цьому «вулику». Ось і на наших очах Володя, якому незабаром сповниться три роки, пригорнувся до бабусі й заснув. Колись було таке повір’я: якщо в сім’ях переважно родяться хлопці, то це до війни. Виходили з того, що це майбутні солдати, яких матері ростять для кривавої бійні, яку затівають багаті й владолюбні тирани. Сподіваємося, що ця прикмета не справдиться у наш час. Хоча зроблю такий цікавий відступ. На невеличкій луцькій вулиці Народних дружинників у різних молодих сім’ях народилося 10 малюків сильної статі. Жартома казали, що не вистачає ще одного хлопця — воротаря для цієї футбольної команди. І він народився — одинадцятий… А у Ветлах в одній сім’ї футбольна команда, хоча я б назвав би її взводом, бо вже старші мають дотичність до захисників Вітчизни. Галина Павлівна з тривогою дослухається до телевізійних новин із Донбасу, а вони жахають своєю безглуздістю, жорстокістю — і мати починає плакати. Переживають за найстаршого 22-річного Дмитра і 19-річного Богдана, які мимоволі через навіженого збирача земель Путіна опинилися в «гарячій точці» — на кордоні Ростовської і Донецької областей. Обидва навчалися у військовому ліцеї в Луцьку. Виявили бажання стати прикордонниками. Хотіли служити на Волині. Перебували на навчанні в Черкасах, звідки їх направили для проходження практики в Донецьку область, де відбувається російська спецоперація із знищення незалежності України. — Дмитра навіть не відпустили в квітні цього року для здачі екзаменаційної сесії в Східноєвропейському національному університеті, де він навчається на заочному відділі історичного факультету, тепер переживаємо, щоб не відрахували, — журиться Михайло Іванович. — Сини заспокоюють, харчів удосталь, навіть місцеве населення постачає, а про військові справи недоговорюють. 21-річний Владислав також закінчив військовий ліцей, завершує навчання на четвертому курсі університету. А для того, щоб стати офіцером, їздить на вихідні в Рівне для підготовки на військовій кафедрі, готується до офіцерської армійської служби. Ось таке гаряче бажання і в третього сина. Не знати, як складеться доля у 17-річного Віталія, котрий після закінчення технічного училища прагне навчатися у Луцькому національному технічному університеті. 16-річний Олег, цьогорічний випускник Ветлівської школи, теж заявляє, що хоче в армію. Батько лагідно його підправляє: — До служби в армії ще півтора року, а тому слід не гаяти часу — повчитися в училищі. Мати додає: — Хочуть служити — не перечимо. Треба комусь захищати країну. Аби не було війни. Михайло Іванович хоче, аби всі діти мали якусь професію («щоб у житті не пропали»), а тому радіє з того, що Богдан — газозварник, Віталій — слюсар–автомобіліст. Ось так із дому вирушають «у дорогу далеку» виховані, скромні хлопці. З дев’ятикласником Юрієм також погоджено подальший шлях — технічне училище в Любешові. Андрій, Микола, Борис, Олександр — це вже наразі мамині помічники. І не тільки. Тітка Галина Іванівна не нахвалиться братовими старшими дітьми: — Дружно мені і траву покосять, і сіно погребуть, і худобу напасуть. Та вони так само, як дівчата, прибирають вдома. Працелюбні, не п’ють, не курять. Певне, в селі, де легко беруть приклад із «трудних» підлітків, це найвища похвала. Але недаремно кажуть, що хлопці в сім’ї намагаються брати приклад з батька. Тут закладаються основні моральні чесноти. Я поцікавився, чи не побоюються ровесники Мартинюків у Ветлах, на що отримав відповідь, що «ми не бойові, не розбишаки, живемо з усіма в мирі». Найголовніше — як прогодувати, одягнути, вивчити таку сімейку? Ось яка розважлива відповідь Михайла Івановича: — Мої батьки теж виростили десятеро дітей — шість дочок і чотирьох синів. У Галининих батьків було восьмеро дітей. Нам ніколи не було погано від того, що нас багато. Навпаки — радісно і весело. І так само й моїм дітям. Я не знаю, що таке «важко». Держава надає те, що належить по закону. Тільки не лінуйтеся. Щоб діти вчилися, я можу і 10 років походити в одному костюмі. На жаль, саме остання фраза реально відображає статки багатодітної сім’ї, яка веде натуральне господарство. Обробляють зо два гектари землі. Тримають три корови, бички, свині, всіляку птицю (навіть мають невеликий інкубатор). Молоко заготівельникам Єремеєва не здають, можливо, з принципу — немає жодної вигоди. За телицю, що заважила 300 кілограмів, господар хотів отримати від продажу хоча б три тисячі гривень. Не зійшлися в ціні, хочуть задарма, тож Галина Павлівна каже, що це тільки на краще, бо за ці гроші тепер нічого не купиш путнього, а так хоч діти ситі. На жаль, сім’я, яка, схоже, готує чимало захисників Вітчизни, не може утримувати трактор та іншу сільськогосподарську техніку, не має хоч якогось мікроавтобуса. Будинок, який поставила у свій час родина Мартинюків, замалий. А як сюди невісток привести? Я звернув увагу на замітку в районній газеті, опубліковану ще в березні 2009 року. Ветлівський сільський голова Любов Павлік зверталася в облдержадміністрацію про включення цієї унікальної сім’ї до проекту «Зігрій любов’ю дитину», який ініціював Віктор Ющенко. На жаль, президенти змінюються, а хлопці живуть у спартанських умовах — сплять на двоярусних ліжках. Галина Павлівна вдячна своїй однокласниці, а заодно і кумі за турботу: — То хороша людина. Особливо важко нам було щорічно платити по 20 тисяч гривень за навчання в університеті старших синів. Любов Адамівна зуміла владнати це питання і в подальшому діти вчилися безкоштовно. А взагалі ми ні в кого нічого не просимо, у нас і часу на те немає (посміхається), бо це принизливо. Є хліб і до хліба, аби тільки був мир в Україні та діти здорові росли. Кожен із хлопців має якийсь хист: Юра уже першокласний кухар — і спече, і зварить, Андрій — буде добрим господарем, косу треба відбирати, менші збирають гриби, ловлять рибу, люблять прибирати. Ніхто не байдикує. Мабуть, недаремно в селі поговорюють, що з Мартинюків вийдуть добрі зяті. А що ж батьки будуть робити, як у тісну хату раптом заявляться відразу п’ять невісток? Галина Павлівна щиро радіє: — Я доньку таки хотіла — не знаю, як і сказати. Очікування — не те слово! А тепер невісток, як Бог пошле, жду з радістю. — А все-таки, хто глава сім’ї? — Звісно, чоловік, — сміється дружина. — Як мені, буває, плюнуть у душу, то заплачу та й піду, а в Михайла спокійний, але твердий характер, не дозволяє себе принижувати. А ще, як жартують, Михайлові Мартинюку інколи щастить, бо допомагає повна ідентичність імені та по батькові з братом відомого народного депутата. Поки начальники розберуться, який це Мартинюк, то чоловік отримує увагу й шануваннячко. Хоча цього якраз він заслуговує за виховання таких порядних козаків. Сім’я Мартинюків із вдячністю відгукується про сільських людей. Та, власне, тут живе аж п’ять сестер Михайла, який філософськи говорить: — Якщо в людей є, наприклад, садовина, то і в нас буде також. У Ветлах не звикли щось продавати, діляться. На Любешівщині, де, до речі, багатодітні сім’ї — не виняток, їх шанують, але не без виродків (інакше й не скажеш). Одна медичка, до якої Галина Павлівна звернулася за допомогою дитині, не без зневаги дорікнула: — Навіщо народжувала так багато дітей? Треба було думати… Напевне, не варто доводити, що покликання жінки-матері — народжувати і виховувати дітей. Навіть у тяжких післявоєнних умовах, у хатинках під солом’яною стріхою, без підтримки держави, дітям раділи як майбутнім помічникам. Але для того, щоб мати дітей, треба любові, а ще, аби чоловіки не спивалися, а жінки шанувалися. Одна-дві дитини на сім’ю — це прямий шлях до вимирання народу. І хоч начебто глава сім’ї — чоловік, але саме від матері виходить любов до рідної мови, звичаїв, традицій. Тож треба тільки вклонитися таким матерям, як Галина Павлівна, котрі беруть на себе колосальні турботи, які межують з подвигом. Матері–героїні! До речі, багатодітна сім’я Мартинюків не належить до віруючих, як кажуть у народі, у ній за звичаєм шанують український родовід, християнські традиції. Чи багато з нас можуть похвалитися такими моральними якостями? P. S.Щоразу, коли телефоную до цієї родини, перш за все запитую, чи все гаразд у їхніх прикордонників.
