Раніше я вважав, що таких дівчат у реальному житті не зустрінеш...
Раніше я вважав, що таких дівчат у реальному житті не зустрінеш. Вони або красуються на подіумах, або зображені на полотнах-шедеврах класиків. А потім побачив її. Їхав тролейбусом з університету додому. Дівчина з вогняно-рудим кольором волосся підбігла до дверей, але не змогла втиснутися у переповнений салон. Незнайомка різко контрастувала з сірим натовпом. Руде волосся плавними хвилями спадало на плечі, плащ насиченого зеленого кольору личив і до тих вогняних локонів, і до горіхово-зелених очей
Олександра ОМЕЛЬЧЕНКО
Я немов прилип до вікна, вдивлявся у неї, намагаючись закарбувати у пам’яті її образ, щоб потім відтворити кокетливий вигин брів, усмішку, якій би позаздрила голлівудська зірка, грайливі бісики в очах. Рудоволоса була з подругою, типовою сірою мишею. У тролейбус дівчата не помістилися, та це їх зовсім не засмутило, навпаки, розвеселило, бо сміх посипався кришталевим розсипом. Ураз незнайомка перехопила мій погляд, перестала сміятися, здивовано підняла брови догори. Я зашарівся, відвернувся. Тролейбус рушив, віддаляючи мене від чарівної незнайомки. Я ніколи не вірив у кохання з першого погляду, вважав його вигадками кінорежисерів із багатою фантазією. Але того вечора у мене піднялася температура. Я лежав у ліжку, пив чашку за чашкою ароматний липовий чай, який робила мама, і думав про неї. Мама дивувалася, чому мене так кинуло в жар. Я розповів їй про рудоволосу дівчину. «Синку, ти мариш, мабуть, під дощем промок», — вирішила ненька. Я не вірив у випадковості, знаки долі чи інші дурниці, що ними собі ускладнюють життя мрійливі панночки. Тому не знав, як назвати те, що через два дні в університетському буфеті я знову побачив руденьку, свою знайому незнайомку. Від несподіванки зупинився посеред залу з підносом у руках. Дівчина помітила мене, схоже, впізнала, бо підморгнула. Посуд на підносі задзвенів у моїх тремтячих руках. І знов пролунав її кришталевий сміх… Коли зібрав черепки з підлоги, рудої вже не було. І все одно я був щасливий — ми навчаємось в одному університеті, отже, шанси розшукати дівчину збільшуються! А розбитий посуд – то на щастя. Правда ж? Коли побачив її на студентській дискотеці, зрозумів, що більше зволікати не можна. Доля (я вже почав і в неї вірити) і так надто прихильна до мене. …З Оксаною ми зустрічаємося вже півроку. Друзі вважають нас ідеальною парою, а коли розповідаємо, що перед офіційним знайомством бачили один одного кілька разів, додають: «Мабуть, це доля». Хоча мені іноді здається, що справа у вогняному кольорі волосся. Адже спалювали колись на вогні рудих, вважаючи їх відьмами. Може і на мене Оксана наслала якісь незбагненні чари. Втім, а кохання — хіба не чари?
