ЧИ ВАРТО ВДЯГАТИ БАРСИКА У ВИШИВАНКУ?

Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня редактор відділу економіки газети «Волинь-нова» Алла ЛІСОВА

…ЯК ПЕРЕГНУЛИ ПАЛКУ З ПАТРІОТИЗМОМ
Хай там хто і що каже, але красивішого національного вбрання, як в українців, годі знайти. Приємно, що останнім часом паради вишиванок можна побачити не лише на День Незалежності України та інші державні свята. Мають за честь одягнути їх як старші, так і молоді (!) люди в родинному колі, на гостину та роботу.
Втім, почуття міри повинне бути завжди. Навіть у такій справі — в що і кого вдягнути. Пам’ятаємо часи, коли «патріотизм» наших можновладців визначався не тим, як вони працюють на країну, якими внутрішніми критеріями керуються, обстоюючи національні та громадські інтереси, а чи є на них вишиванка, чи не забули підспівати гімн, а праву руку обов’язково тримати біля серця. Але нині хочу зупинитися на іншому.
Довелося побачити по телевізору, як на мітинги у Києві, Харкові та інших містах вийшли патріотично налаштовані громадяни зі своїми домашніми улюбленцями, яких зодягнули у… вишиванки. Не беремо до уваги економічний бік справи. Хоча для зацікавлених повідомлю, що ціна на таке вбрання для собаки чи кота коливається від 250 до 1500 гривень. Я про мораль. Адже є речі, які сміло можна віднести до категорії святих. Це — батьківщина, мати, мова, церква… Це наші національні атрибути — прапор, герб, гімн, вишиванка, які ідентифікують нас як українців. Вишиванку здавна вважають родинним оберегом, який містить і несе особливу, невловиму жодними дивами техніки енергетику. Колись, згадайте, наші бабусі та прабабусі при каганцях творили узори на вручну витканому полотні й аж ніяк не поспішали наряджати в них свійських тварин, хай як їх любили.
Дехто може заперечити, аргументуючи, що в деяких сім’ях кота чи собаку вважають членом сім’ї. Це їхнє право, і невдячна справа в подібних випадках нав’язувати комусь свою думку. Але погодьтеся, чи не краще б на ці гроші замовити вишиту сорочку для когось одинокого або для сироти — в людини, яка вкладе в роботу частинку своєї душі та доброго настрою.
Пригадую, як відома, нині покійна нововолинська вишивальниця Любов Петрівна Мохнюк ночами вперто виводила неймовірної краси візерунки, як тішилася, коли її сорочки свого часу брали на подарунки Вікторові Ющенку, Юлії Тимошенко та іншим відомим людям, як натхненно працювала однією рукою, коли недуга паралізувала. І як переймалася тим, аби свій талант передати молодшим, щиро раділа, що знайшла достойних учениць.
Патріотизм, напевно, має визначатися не тільки тим, чи всі члени твоєї сім’ї вбралися у національні строї і чи вчепив ти на свою сучасну іномарку синьо-жовтий стяг, а насамперед — як трудився, чи заплатив вчасно податок, чи когось не ошукав.

…ЩО ДУШУ Й ТІЛО ЗА НАШУ СВОБОДУ ГОТОВА ВІДДАТИ ВСЯ УКРАЇНА
Уже кілька місяців материнські серця не можуть заспокоїтися — триває війна, яка щодня приносить все нові й нові жертви. Як це не прикро, але шістдесятитисячний Нововолинськ похоронив двох героїв — Сергія Байдовського та Павла Попова. І хай скільки співчуттів висловлюють рідним загиблих у, здавалось би, безглуздих протистояннях, ніщо не може вгамувати болю та розпачу матерів.
Наприкінці минулого тижня до мерії шахтарського міста прийшла делегація жінок. Матері та дружини призваних військовослужбовців, які перебувають у Миколаївській області, залишили міському голові Вікторові Сапожнікову звернення з вимогою забезпечити мобілізованим військовослужбовцям якісну підготовку, амуніцію та обмундирування, доручити керівникам підприємств скласти списки заброньованих посад і подати їх у військовий комісаріат, а найголовніше — повернути чоловіків на Західну Україну, на Волинь, і взагалі заборонити відправляти наших військовослужбовців для бойових завдань на Схід.
Мене глибоко в серце вразила фраза однієї жінки, яка, витираючи сльози, мовила: «Чому там повинні гинути волинські хлопці? А потім нам казатимуть, що їх туди ніхто не посилав… Таке ми вже пережили. Ми не хочемо ще однієї Волновахи».
А в ніч проти 14 червня терористи збили військово–транспортний літак Повітряних сил України ІЛ-76, який заходив на посадку в аеропорту Луганськ. Внаслідок атаки загинуло 40 бійців Дніпропетровської повітряно–десантної бригади, поміж якими було й четверо шахтарів та дев’ять членів екіпажу. Цими днями плачуть Дніпропетровщина, Донеччина, Луганщина, Запоріжжя, Харківщина, Кіровоградщина, Одещина, Херсонщина та Львівщина. Плаче вся Україна…
…Я й досі пам’ятаю той хвилюючий щем, який охопив душу не одного присутнього на з’їзді сільських та селищних голів, який проходив на початку травня у столичному «Експо–центрі». Це було напередодні виборів, тому всі говорили проникливо та емоційно. Але коли слово взяв голова селища Зайцево Донецької області Володимир Весьолкін, йому гаряче аплодували. Його перші слова були про те, що на Сході не всі запроданці, і він не боїться там працювати й готовий відстоювати Україну, хоча йому неодноразово погрожували. Зал встав. Він ледь стримував сльози…

…ЯК НАВЧИТИСЯ ЖИТИ ПО-НОВОМУ ЗІ СТАРИМИ ЗАРПЛАТАМИ ТА ПЕНСІЯМИ
Бабуся Ганна, або, як її на роботі називали, Ганна Спиридонівна, котра раніше постійно випитувала координати новопризначених чиновників, щоб просити в них гроші на лікування, тепер цікавиться тим, чи буде мати за що купити харчі після галопу цін абсолютно на все.
Відповісти пенсіонерці непросто: з 1 травня підвищилися ціни на газ, що сповна відчуємо, коли розпочнеться опалювальний сезон; з 1 червня почали діяти нові тарифи на електроенергію; з 1 липня обіцяють збільшити майже вдвічі ціни на послуги водопостачання та водовідведення. Нацкомісія з Держрегулювання у сфері послуг пояснює, що тільки тепер українці платитимуть за воду згідно з економічно обґрунтованим рівнем — із закладеною рентабельністю до п’яти відсотків, що тарифи на воду востаннє підвищували у 2008 — 2012 роках, і за цей час її собівартість суттєво зросла. А мені подумалося: «Хто ж дбатиме про споживача, який викладає з сімейного бюджету дедалі більше за ту саму, а то й гіршу якість?»
З тривожною цікавістю щодня стежимо й за торгами на міжбанківській валютній біржі, очікуючи, що долар та євро, з огляду на «відсутність економічного підґрунтя для зростання», впадуть. Наразі, як кажуть, віз і нині там. І хоч перші шокові моменти ми вже пережили, миритися з тим, що з кожним днем стаємо дедалі біднішими, важкувато.
Де шукати вихід у такій надскладній ситуації, коли заробітні плати та інші соціальні виплати заморожені до кращих часів, коли вже сьогодні експерти прогнозують інфляцію на рівні 14 відсотків? Можливо, врешті–решт почати запозичувати закордонний досвід, дарма що досі він видавався нам далеким від наших реалій. Пригадую, як ще десять років тому ми скептично сприймали зауваження друзів із Польщі щодо бездумного використання води, яка, бувало, просто лилася з наших кранів, а то й фонтанувала на вулицях внаслідок проривів. Під час однієї поїздки до сусідів за Буг були подивовані такою інформацією: батьки заступника директора солідного польського підприємства, котрі мають власний будинок біля Кракова, не опалюють приміщення газом, бо це… дорого. Тоді як у волинських селах, більшість яких газифіковано, цим благом цивілізації користуються вволю.
А торік довелося побувати в Угорщині та Австрії, жителі яких найбільше економлять… на комунальних послугах. Приміром, обабіч дороги впродовж сотні кілометрів в очі впадають вітроелектростанції, що й приносять європейцям реальне здешевлення. До слова, комплектувальні до них виготовляли й на одному з підприємств Нововолинська, яке, на жаль, кануло в лету, а в Україні першими встановили вітряки… кримчани.
Нещодавно дізналася, що євросоюзна фінансова допомога Україні передбачає і 173,32 млн гривень, які мають бути спрямовані Мінекономторгівлі на виконання завдань і заходів державної цільової економічної програми енергоефективності та розвитку сфери виробництва енергоносіїв із відновлювальних джерел енергії та альтернативних видів палива на 2010–2015 роки. А Держагентство з енергоефективності та енергозбереження констатувало, що Україна отримала 15,6 мільйона євро від ЄС на енергоефективні проекти в 2013 році.
Трохи заспокоює запевнення урядовців, що найбідніші верстви населення будуть соціально захищені. Залишається тільки сказати: поживемо — побачимо. Але практика свідчить, що ліпше готуватися до гіршого й отримати краще, ніж навпаки.