ВОЛИНЯНИ, ЯКІ СЛУЖАТЬ НА ДОНБАСІ, ПРОСЯТЬ УКРАЇНСЬКИХ СТЯГІВ

У день свого народження голова Маневицької райдержадміністрації Людмила Кирда разом із делегацією представників виконавчої та самоврядної влади району відвідала земляків, які служать у 51-й Володимир-Волинській механізованій бригаді на Донеччині (на фото)...


Валентина БЛІНОВА


— Людмило Федорівно, що спонукало вас замість гостини за святковим столом вирушити в далеку і небезпечну дорогу?
— Після трагічної загибелі земляка комбата Леоніда Полінкевича жителі району відчули, що війна — оголошена чи ні — докотилася до нашого краю, а події, які відбуваються на Луганщині чи в Донецьку, стосуються кожного громадянина України, хоч де б він не жив. Бо якби не наші чоловіки, яких мобілізували до війська або які добровільно зголосилися взяти зброю, не стали заслоном перед сепаратистами та російськими найманцями, цілком імовірно, що колорадська зараза розповзалася б територією України і могла б докотитися навіть до Волині та Маневичів. Тих, хто відчув запах крові, смак грошей, безкарність за скоєні злочини, зупинити надзвичайно важко. Тому до неймовірно трудної роботи задля збереження територіальної цілісності держави, її незалежності мають долучитися не тільки вояки, а й уся громада.
Сили духу тим, хто дивиться в очі небезпеці, завжди додає тил: родина, земляки, рідна земля. Щоб маневиччани, яких мобілізували в армію, впевнено виконували свій обов’язок, працівники райдержадміністрації, голови сільських рад з’ясовували, чим допомогти їхнім сім’ям: обробити городи чи скосити сіно, завезти паливо чи владнати ситуацію з непогашеними кредитами. Як на мене, для наших вояків багато важить ще й моральна підтримка, щире слово, тепле вітання. Щоб поспілкуватися із земляками, які служать у 51-й окремій механізованій бригаді з Володимира-Волинського, підтримати їх, і поїхала делегація з Маневиччини на Донбас. Вдячна Володимиру Писарському, котрий надав для поїздки свій транспорт і сам був за кермом. Не побоялися вирушити зі мною в небезпечну дорогу голова Маневицької районної ради Людмила Веремчук, заступник голови РДА Анатолій Артишук та працівниця РДА Мар’яна Яцина. Спасибі тим жителям Маневицького району, які пожертвували свої кошти для наших вояків.
— Тому, напевне, ви поїхали не з порожніми руками?
— У велике православне свято — Трійцю, звісно, не годилося їхати без гостинців. Рідні кожного бійця мали змогу відправити передачу. Свій внесок зробили підприємства та представники малого і середнього бізнесу — приватні підприємці Людмила Данилюк, Руслан Тимчук та Сергій Кучук. Так, Маневицький держлісгосп передав 80 трилітрових банок соку. ТзОВ «Хайбері» — свіжі полуниці та бронежилети. На спеціальному рахунку громада району акумулювала кошти, за які нашим воякам купили новенькі форми, медикаменти, національні стяги. Саме їх, як виявилося згодом, наші хлопці потребують найбільше, бо відразу запитали нас: «А українські прапори привезли?».
— Хіба і бронежилетів, й іншого захисного спорядження вистачає? Тепер тільки й мови, що війську саме цього бракує…
— На власні очі пересвідчилася: бійці 51-ї окремої механізованої бригади, які добровільно залишилися на Донеччині, мають все необхідне для персонального захисту, добре озброєні. Бронежилети, що їх привезли, відправлять на миколаївський полігон «Широкий лан» або триматимуть як запасні. Захисне спорядження волинянам передав і народний депутат України Ігор Єремеєв.
Техніка військового формування, де служать маневиччани, була добре замаскована. Хлопці не скаржилися на погане харчування. Навпаки: неподалік переліска побачила купу батонів і хліба. Солдати не з’їдають його, у спеку буханці, запаковані в поліетилен, підпарюються. Тому перед тим як передислокуватися, вони залишають їх місцевим жителям, щоб згодували худобі. У розмові заступник командира частини, який відповідає за продовольче забезпечення, назвав неправдивою інформацію, що нібито тут торгували продовольчими пайками. Запевнив: особисто отримував і розподіляв їх воякам.
— А який настрій у волинян?
— Багатьох із тих вояків, хто живе у нашому районі, знаю давно. Спілкуючись із ними на Донеччині, відчула, що в їхній свідомості відбулася переоцінка цінностей. Вони знають, що там триває війна. Але в них немає навіть тіні зневіри, песимізму чи паніки. У бригаді — сувора дисципліна та сухий закон. Добровольці усвідомлюють велику відповідальність перед державою і ті ризики, які їм загрожують. Наші солдати — це справжні патріоти, гідні всенародної поваги. Вони заборонили своїм матерям та дружинам перекривати дороги чи брати участь у будь-яких протестних акціях.
— Автомобіль із волинськими номерами на донецьких дорогах міг насторожити тамтешніх жителів. Чи довелося з ними спілкуватися і якою мовою?
— Територія Донецької області, якою їхали, справила гнітюче враження. Дороги між населеними пунктами кращі, ніж у нас, але ніде немає вказівників. Хоча це був другий день Трійці, на вулицях сіл було дуже мало людей. Ми віталися українською, нам відповідали хто як — і російською, й українською. Зустріли групу озброєних людей в армійській формі. Про те, що це не військовий підрозділ, свідчило взуття. Чоловіки були взуті хто в що — у кросівки, капці, шльопанці. В краї гуляє дуже багато зброї. У Донецьку, приміром, автомат можна купити за 600 доларів.
Наших вояків місцеве населення спершу сприймало насторожено. За словами одного з командирів волинян — учасника миротворчих операцій в Югославії, тамтешній люд краще ставився до українських солдатів, ніж донеччани. Щоправда, останнім часом вони стали більш привітними, навіть приносять нашим хлопцям молоко, але ті його не вживають — задля власної безпеки.
— Яке враження залишилося у вас після цієї поїздки?
— Туди варто було вирушити, щоб морально підтримати наших земляків, які готові до виконання будь–якого бойового завдання, і щоб відчути справжню ціну мирного життя. Часто жителі краю нарікають на владу, мовляв, не відчувають тих змін, на які очікували, але водночас забувають, що маємо бути солідарними з тими, хто зараз відстоює нашу державу зі зброєю в руках, і з тими, хто потерпає від сепаратистів, російських агресорів. Із розумінням сприймаю тривогу солдатських матерів і дружин, яким варто вклонитися за витримку, терпеливість і мужність — не менші, ніж у їхніх синів та чоловіків. Щоб зберегти нашу незалежність, гасло «Єдина країна» має об’єднати всіх українців.