Галина Василівна Якимчук — заступник голови облдержадміністрації, голова обласної організації Аграрної партії — завтра відзначатиме золотий ювілей. Розмова нашого кореспондента з Галиною Василівною відбулася напередодні ювілею.
Галина Василівна Якимчук — заступник голови облдержадміністрації, голова обласної організації Аграрної партії — завтра відзначатиме золотий ювілей. Розмова нашого кореспондента з Галиною Василівною відбулася напередодні ювілею.
— Галино Василівно, прем’єр-міністр України Віктор Янукович, вітаючи жінок, які зібралися у Києві, із святом 8 Березня, добре слово мовив і особисто про вас, відзначивши, що ви єдина в Україні жінка — заступник голови облдержадміністрації. В області ви були також єдиною жінкою серед голів райдержадміністрацій, а ще раніше — серед начальників райсільгоспуправлінь. Цікаво, чим би ви це пояснили? — Певно, своєю професією. Навіть під час навчання у Житомирському сільгоспінституті на моєму курсі зі 120 студентів агрономічного факультету було лише дванадцять дівчат. Видно, мало охочих серед дівчат у незамінимому взутті агронома — резинових чи кирзових чоботях — міряти ногами поле. — Ви знали про труднощі, які чекають на агронома, і все ж вибрали цю професію? — По-перше, я з хліборобського роду, з села. А перед інститутом з відзнакою закінчила сільськогосподарський технікум і півроку до вступу в інститут працювала колгоспним бригадиром. У нашій родині переважали хлопці. У дитинстві вони мене мали “за свою” і, певно, від них багато чого навчилася. Наприклад, йшли вночі на пасовище, аби там, даруйте, вкрасти коней та покататися на них верхи, і мене брали із собою. У молоді роки я не просто верхи на конях гасала, а серйозно займалася кінним спортом. — А як ви опинилися на Волині? — В інституті зустріла вихідця з села Печихвости Горохівського району Миколу Якимчука і згодом з ним одружилися. Тож після закінчення інституту в 1978 році приїхали на Волинь у це село. Щоправда, одразу не могла піти на роботу, бо наприкінці 1977 року народила сина. Була агрономом відділку колгоспу у Печихвостах. Згодом працювала головним агрономом райсільгоспуправління. Потім мене обрали головою колгоспу “Батьківщина”. Це села Бужани, Ржищів. Там головувала майже десять років. — Знаю, що ці села не під райцентром і на той час, певно, були далеко не одними з кращих. — Я часом кажу, жартуючи, що мої десять років головування в “Батьківщині” варто було б рахувати як рік за два. Села віддалені. Під час війни Бужани майже до тла були спалені. Люди будували хто що міг. І коли привезла проектантів, які мали зробити проект на підведення газу до села, ті просто були здивовані, що до таких осель надумали газ вести. А мені хотілося це зробити, полегшити людям життя. За час головування побудували понад сорок гарних будинків для механізаторів, доярок, чимало людей справили новосілля. Провели в селі газ, воду, що було на той час, скажу без похвальби, рідкістю. Щоправда, за час головування довелося двадцять разів у кабіні КамАЗу їздити в Ленінград, літати літаком у Свердловську область за трубами. До речі, під час головування народила доньку Вікторію. Викликав мене тодішній перший секретар райкому партії Друзюк і сказав: “Відповідальності з тебе ніхто не знімає, викручуйся з дитиною як хочеш, а працювати треба”. Не надбала собі добра під час головування. Тож і гірко чути сьогодні, що поважні люди звинувачують мене в корупції. — Раз ви почали про це мову, то що ви могли б сказати з приводу тих звинувачень, які прозвучали і в місцевій газеті, і у всеукраїнській. — Коли у переломний момент у 1992 році в управлінні півроку не було начальника, чомусь керівники господарств — чоловіки звернулися саме до мене, щоб я його очолила. А невдовзі підійшли вибори, коли в одній особі об’єднувалося дві посади — голови райдержадміністрації і райради. Висунули мене кандидатом, і на виборах троє мужчин набрали стільки голосів, як я одна. Так я стала головою райдержадміністрації і районної ради. Пізніше вісім нелегких років пропрацювала на посаді голови райдержадміністрації. А в жовтні 2002 року мене призначили на посаду заступника голови обласної держадміністрації з правом позачергового надання житла. У Горохові за власні кошти з чоловіком купили хату в райцентрі. Коли перевели до Луцька, певний час жила в гуртожитку. І коли мені запропонували квартиру на вулиці Писаревського, в районі Теремного, на першому поверсі, площею 34,6 кв. м, я одразу погодилась. За власні кошти зробила ремонт. Ордер мені видавали на трьох — мене, чоловіка та доньку. Мій зять — священик. І коли згодом вирішилося питання про те, що він буде вести Службу Божу у Староставі та у храмі Київського патріархату в Горохові, донька виписалася з луцької квартири і повернулася в Горохів. Я до себе забрала з Житомирщини мою стареньку самотню маму. — Непроста зараз ситуація на селі. На ваш погляд, є якісь позитивні зрушення на Волині? — Є. Найперш у тому, що село почало відчувати фінансову підтримку держави. Минулого року виділили, на жаль, кошти лише наприкінці року. Приємно, що зараз державні програми по підтримці сільськогосподарського виробництва почали діяти. Не відсиджуюся мовчки ні на засіданнях Кабміну, ні в нашому міністерстві. Адже не можна ставити у гірші фінансові умови наші невеликі поліські господарства, рівняти їх, наприклад, з Дніпропетровською областю. — Нелегка у вас ділянка роботи. Та ще й Аграрною партією керуєте. І все це взаємопов’язане, адже і в першому, і другому випадку маєте вирішувати проблеми села. — Дійсно, вони нині непрості. Тільки за минулий рік у мене на прийомі побувало 800 чоловік. Часто-густо люди групами приїжджають. І то з різними питаннями й проханнями — і земельними, і медичними, і соціальними проблемами. Не все сьогодні можна вирішити, але максимально намагаюся людям допомогти. Думаю, що і Аграрній партії, яка нараховує нині 19 тисяч волинян, буде легше, якщо вирішуватимуться проблеми на селі. — Знаю, що у вас поки що одна внучка. Знаходите час для неї? — Першокласниця Оля, то донька мого сина Олега, що працює в Горохові. Мені здається часом (сміється), що вона в чомусь на мене в дитинстві схожа. — А ще як відводите душу, коли випадає вільна хвилина? — Дуже люблю поезію Ліни Костенко. У неї справді поезія, як сама авторка зазначає — до ради і до поради. Люблю й іншу поезію, люблю квіти, особливо проліски. Мало маю вільного часу. Але намагаюся його вишукувати для родини, для друзів, для людей. Думаю, хто мене знає, не звинуватить ні в корупції, ні в тому, що я жила і живу неправедно. Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.
