Цими днями розмовляла з відомим київським поетом, автором близько десятка книг, лауреатом кількох літературних премій, який не один тиждень провів на Майдані. Коли заговорили про справи творчі, коротко сказав:
Цими днями розмовляла з відомим київським поетом, автором близько десятка книг, лауреатом кількох літературних премій, який не один тиждень провів на Майдані. Коли заговорили про справи творчі, коротко сказав:
Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження газети «Волинь–нова»
— Поки що мовчу, якщо не рахувати публіцистики. Треба, щоб переболіло і відстоялося. Тоді, може, прийдуть необхідні слова. А наразі, бліді тіні… Ну, ти розумієш… Розумію. Коли помер тато, серце краялося від болю, а слів не було. І лише через чотири роки, глянувши на вечірній зоряний небосхил, раптом вголос крізь сльози запитала: «Як тобі, тату, в небі літати?». Так народився «Чистий четвер», вірш, присвячений пам’яті батька. Знаю, що є люди, наділені особливим талантом, яким Бог дарував здатність реагувати на події миттєво, гостро і влучно, знаходячи відповідні образи й метафори. Але таких одиниці, зазвичай вони відомі нам поіменно. А тим часом, дня не минає, щоб редакційна пошта не принесла листів, густо змережених різними почерками «у стовпчик». Чорна біда, яка нагрянула на нашу землю, змусила людей узятися за перо, спробувати вихлюпнути на папір той невимовний біль, який переповнює душу. Ми це розуміємо, оцінюємо і, повірте, жодна строфа, означена талантом, болем і щирістю, не проходить повз нашу увагу і знаходить місце на газетних сторінках. Але хотілося б, щоб ви вірили нашому професіоналізму й чуттю слова і не випрошували «обов’язково надрукувати мої вірші, бо я вашу газету виписую вже сорок років». А ось найсвіжіший приклад. Автор з Іваничівського району слізно просить головного редактора (далі йде перелік мало не всіх співробітників редакції) «і ще тих, від кого це залежить, щоб знайшли місце в газеті для двох моїх віршів». Аби не звинуватили мене в упередженості, процитую лиш одну строфу із цього «доробку», зберігаючи орфографію автора: Слава героям — сказав хтось із юрби слава, вічная слава про наші сини. І мамам їх слава, за те що ростили малих синочків своїх — за недоспані ночі, за пестощі любі для них. Автор зізнається, що писав ці рядки, «ковтаючи сльози». Читаючи, нам теж хотілося плакати. Тільки з іншої причини. Бо якщо не вдався вірш про кохання, то це ще півбіди. Коли ж недолугим словом торкаються найсвятішого — болить по-справжньому. Проблема, зрештою, не теперішня. Ще у 1964 році, рівно півстоліття тому, незабутній Максим Рильський писав у своїй статті «Поети і читачі»: «Багато, дуже багато є людей, часом вельми симпатичних, які гадають, що досить їм зліпити докупи кілька сяк-так заримованих рядків, та ще й на актуальну тему, щоб вимагати публікації тих рядків, а самих їх — зарахування в письменницькі лави». То що ж таке графоманія? За визначенням відомого «Словника літературних термінів» В. М. Лесина і О. С. Пулинця, «графоманія» (від гр. графо — пишу і манія — божевілля) — хвороблива пристрасть бездарної людини писати багатослівні, пусті й нікому не потрібні «твори». А в чому ж гріх графомана? Найперше в тому, що краде найдорогоцінніше — час. І свій, і тих, хто змушений перечитувати недолугі, кострубаті, зрештою, елементарно неграмотні рядки, у даремному сподіванні виявити бодай іскорку таланту. До того ж, переконати графомана у безнадійності його потуг практично неможливо. Діставши відмову в одній редакції, він іде або надсилає свої опуси в іншу… А якщо у нього ще й є гроші, то тут його ніщо не спинить. Прямісінько у видавництво! І ось уже готова книжка, яку хтось-таки прочитає. І схопиться за голову: «То оце така література?!». І вже другу, справді талановиту книжку його не примусиш читати нізащо. Оце, на мій погляд, і є найбільший гріх графоманії.
