«ЧИ Ж Я ТОБІ, СИНУ, НЕ КАЗАЛА, ЩО ГОРІЛКА ЗГУБИТЬ?»

Навіть сторонній людині важко дивитися, як молоді чоловіки — пацієнти обласного наркодиспансеру — корчаться у судомах, як через алкогольні психози їх прив’язують до ліжок. А що вже казати про матерів? Хто винен у їхніх бідах і як знайти порятунок від алкоголізму?..

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

А ХТО ТЕПЕР НЕ П’Є…
Головний лікар обласного наркологічного диспансеру Ігор Шкаровецький запропонував ознайомитися із статистичними даними про «алкоситуацію» на Волині. Цифри з таблиць засвідчують, що рівень захворюваності на алкогольну залежність в нашому краї за 13 років зріс на 35,7 відсотка, за цим показником ми на 9 місці серед 27 областей України. А ось від алкогольних психозів, хронічних та гострих розладів волиняни страждають в 1,5 раза рідше, ніж у середньому по країні. Втім, усім зрозуміло, що реальну картину наступу «зеленого змія» медична звітність не відображає. Не всі алкоголіки потрапляють у поле зору наркологів. Не всі залежні визнають себе хворими. Тож у народі про ситуацію із загрозливо високою поширеністю алкоголізму приречено кажуть: «А хто тепер не п’є, хіба діти в колисках…».
До чого призводить згубна пристрасть — усім відомо, на очах горілка ламає життя рідних, знайомих, провокує злочини і самогубства, руйнує сім’ї, робить добрих і розумних пропащими, нікчемними людьми. От і наші читачі дуже часто порушують цю проблему в листах до редакції.
«Здається, я втрачаю свого єдиного сина. Йому ще нема й тридцяти, а вже втратив міру у випивці. Останні два роки, як трапляються гостини чи інші оказії, напивається, стає агресивним. Ми живемо не бідно, щоб син міг пити через якісь невдачі чи матеріальну скруту. В школі був відмінником, має вищу освіту. А тепер не впізнаю свою дитину. Сварюся, прошу, а він у відповідь обізвав матір так, як ніхто й ніколи мене в житті не називав. І яким же буде синове майбутнє і майбутнє двох його дітей? Прошу, частіше друкуйте в газеті застереження фахівців–наркологів, може, такі, як мій син, прочитають, задумаються», — написала жителька одного із сіл Горохівського району.
Підстави для тривоги і справді є. Наркологи підтвердили, що порушення здатності контролювати дозу випитого спиртного, як і сильна (іноді нездоланна) потреба прийняття алкоголю, — це найперші ознаки сформованого синдрому залежності. З роками хвороба проявляється щораз важче. При припиненні вживання спиртного виникає так званий стан відміни алкоголю: непокоять страхи, безсоння, з’являються тремор, дратівливість, пітливість… Хворий знову тягнеться до чарки, щоб поліпшити самопочуття, причому, доза потрібна щораз більша.
— Іноді запитують: чому сусід 60 років п’є — і не став алкоголіком, а мій син у тридцять уже залежний? Справа у сукупності різних чинників: наявності ендокринних, психічних порушень, збоїв обміну речовин, особливостей характеру людини, психологічних проблем, коли п’ють, щоб зняти напругу, втекти від реальності. І соціальні чинники — алкогольні традиції, вплив оточуючих — відіграють не останню роль, — прокоментував листа нашої читачки Ігор Шкаровецький, порадивши її сину звернутися до районного нарколога.

ТУТ ЛІКУЮТЬ І БОМЖІВ, І МІЛЬЙОНЕРІВ
Хвороба не вибирає своїх жертв залежно від їхнього статусу, статків, професії… І результати лікування теж від цього не залежать. Головне, щоб людина усвідомила, що вона є залежною від алкоголю і потребує допомоги. Тому в диспансері з пацієнтами найперше працюють психологи. Тут є можливість лікуватися анонімно, амбулаторно.
— Діагноз «алкогольна залежність» може зруйнувати кар’єру. А хворіють і чиновники, і керівники, і перспективні спеціалісти, яким ми допомагаємо продовжити ремісію, щоб вони могли ще 10 — 15 років продуктивно працювати. Офіційно зареєстровано 12 600 алкозалежних волинян. Ще стільки ж хворих, або й більше, не стоять на обліку. Це величезна кількість працездатного населення. Тому й важливо, щоб ці люди мали змогу одержувати допомогу на умовах анонімності, — головний лікар показує спеціально обладнану палату з апаратом для плазмаферезу, де за кілька годин пом’ятого і нещасного пацієнта повертають до повноцінного життя.
У стаціонарі лікують тільки найважчих хворих, які йдуть у лікувальний заклад потоком. 75 наркологічних ліжок — занадто мало для багатотисячної армії алкозалежних волинян. Щоб госпіталізувати тих, чиє життя під загрозою, доводиться скорочувати терміни перебування в стаціонарі інших пацієнтів: замість 14 днів, як передбачено протоколом, лікування триває тиждень. Далі хворим рекомендують продовжити його амбулаторно. Але чи підуть вони до районного нарколога, а чи до найближчого бару — спрогнозувати неважко. Тому 27 відсотків пролікованих пацієнтів торік довелося госпіталізувати повторно.
— На ліки щодня йде понад 100 гривень, одна ампула сібазону коштує 15, а ще ж потрібні препарати для знищеної печінки. Але я б останню сорочку віддала, щоб синові допомогти. Сюди у диспансер не так легко потрапити на лікування. Тут хороші спеціалісти. Харчують навіть краще, як у районній лікарні. Але нашого такого тяжкого привезли, що йому не до їжі було, — журиться жінка, яка приїхала провідати сина. — Рік тримався, не пив. А то рознервувався — і зірвався. Немає сили дивитися на муки дитини. Зайду в палату, плачу: «Чи ж я тобі, сину, не казала, що горілка згубить?..».

ПИЯЦТВО ВБИВАЄ, ЯК І ВІЙНА
— Учора померла молода жінка, сьогодні хвору в комі відправили в реанімацію обласної лікарні. На жаль, багато пацієнтів потрапляють до нас у такому стані, що їх треба буквально з того світу витягувати, — веде у палати з новоприбулими завідувач наркологічного відділення № 3 Андрій Рихлівський.
Літня медсестра напуває з пластикової пляшки молодого чоловіка, прив’язаного до ліжка. Його тіло б’ється, труситься, як від пропасниці, він змордований судомними нападами, галюцинаціями. Кажуть, цей хворий тут не вперше. А позавчора сам прийшов, відчувши знайомі симптоми білої гарячки.
— У наших пацієнтів дуже багато супутніх захворювань. Горілка у магазинах дорожчає, п’ють різні дешеві сурогати, які швидко знищують організм, — каже Андрій Володимирович. — Буває, госпіталізовуємо подружжя, які прожили разом десятки років — удвох чаркують, удвох лікуються.
Відомо, що алкоголізм — хвороба невиліковна. Через рік–два дивись і з’являються знайомі обличчя у відділенні. Раз і назавжди відмовитися від спиртного вдається небагатьом, у боротьбі із собою поразки особливо важкі. І звинувачення у браку сили волі, виховні бесіди алкоголіка не врятують.
— Коли в людини діабет або гіпертонія, а це, як відомо, теж недуги на все життя, ми радимо їм іти до спеціаліста, щоб призначив ліки. А хворим із алкогольною залежністю чомусь кажемо: «Візьми себе в руки!». Чоловік хоче позбутися хвороби, різко припиняє вживати спиртне — і потрапляє до нас із ускладненим перебігом абстинентного синдрому, важким станом відміни алкоголю. Тому з алкогольною залежністю треба йти до нарколога, — застерігає Ігор Дмитрович Шкаровецький.
На жаль, кваліфіковані фахівці–наркологи сьогодні є не у всіх районах. Випускники медуніверситетів йдуть у цю сферу неохоче, спочатку ж треба пройти інтернатуру з психіатрії, потім ще кілька місяців слід спеціалізуватися з наркології. А робота нелегка і не завжди вдячна.
Та все ж люди, які щиро прагнуть повернутися до тверезого життя, знаходять дорогу до нього. Не раз ми розповідали про таких волинян. Результати медикаментозного лікування в диспансері хтось підкріплює заняттями в групах анонімних алкоголіків, у Братстві тверезості, що діє при церкві, хтось — народною медициною… Їхні історії переконують: врятуватися можна. Головне — прагнути цього.n

На фото: У наркологічному відділенні № 3, яким завідує Андрій Рихлівський, надають допомогу найважчим хворим.