«РОЗМІНЯВ ДРУГУ СОТНЮ, А КОСУ ЩЕ КОРТИТЬ У РУКИ ВЗЯТИ»

Говорить житель Ратного Гнат Федорович Коваль (на фото), який тиждень тому відсвяткував своє 106-річчя...


Іван КАПІТУЛА

ДІД ГНАТ ЖИВ У СЕМИ ДЕРЖАВАХ
Гнат Федорович виглядає значно молодшим за свій паспортний вік. Ще сам собі дає раду. Рухливий. Посидить біля будинку, походить подвір’ям. Каже: «То тепер така у мене фіззарядка». За звичкою, загляне до хлівів і нагадає дочці Вірі, що настав час корову доїти та на пашу виганяти, годувати свиней, іншу живність. До минулого року чоловік ще порався по господарству. Тепер дочка забороняє батькові працювати. Пора й відпочити.
Сусіди Ковалів розповіли мені про випадок, який трапився минулого року. Одного дня Гнат Федорович взяв косу і  заходився косити траву. Та невдовзі вийшла з дому дочка Віра і, побачивши батька за роботою, не стрималася й  насварила. Тепер косу ховає.
Ветеран ще має порівняно добру пам’ять, напрочуд говіркий, а особливо, коли мова заходить про господарку, про пережите. На запитання, як почувається, відповів жартома: «Можна б краще, та аби не гірше». І вже зі смутком додав:
— Навіть не віриться, що в Україні йде війна, і що веде її Росія… За свій вік я жив у семи державах: за російського царя, двічі — за московських совєтів, стільки ж — за німецької влади, а також за Польщі і, нарешті, — в незалежній Україні.
Волею долі діду Гнату довелося пройти крізь горнило війни, післявоєнну розруху та пекло Сибіру, де десять років відкалатав як український «куркуль» та «ворог народу»…

ВІД СМЕРТІ В БОЮ ЗАХИСТИЛА… МОЛИТВА
А народився Гнат Федорович у 1908 році в селі Котуш Хотешівської сільської ради Камінь–Каширського району. Останні десять років живе в дочки Віри у Ратному. Про пережите він часто розповідає своїм двом онукам, яких дуже любить. Зокрема, й про війну.
Його мобілізували на фронт у 1944-у, уже після визволення району від фашистських загарбників. Потрапив у 332-й стрілецький полк. Був стрільцем ручного кулемета. Брав участь у  важких боях у Прибалтиці. Визволяв, зокрема, Литву і Латвію. Гнат Коваль згадував багато цікавих бойових епізодів із свого фронтового життя.
— Кипів запеклий бій, — розповідав ветеран. — Німці посилено атакували. У нас закінчувалися боєприпаси. Полковник наказав берегти патрони і залишити один на всякий випадок. Один із фашистських танків вирвався вперед і почав «пресувати» наші окопи. Рушив прямо на мене. Я не розгубився. Подумав, що ось і настав час використати свій останній патрон. Прицілився в оглядову щілину танка і вистрелив. Танк враз зупинився. Це означало, що трапилось диво: куля вразила механіка–водія. Солдати миттєво напали на танк і знищили всіх гітлерівців, які були в ньому.
Дід Гнат зізнався, що під час бою шукав найменшу можливість, аби помолитися Богу, щоб той залишив його живим. І Бог рятував. Тоді поряд із  Ковалем вибухнув артилерійський снаряд. В результаті загинуло двоє офіцерів. Його ж жоден осколок не зачепив. Так і війну закінчив. А в жовтні 1945 року демобілізувався.

РЕПРЕСУВАЛИ, БО ВМІВ ХАЗЯЙНУВАТИ
Тривожними і болючими видались для Гната Коваля перші повоєнні роки. Хоча для нормального життя, здавалось, було все: добротний будинок, господарські споруди, гектар поля та два — сінокосу. Землю він купив ще в тридцятих роках у польського пана. Купчу тоді оформили на тридцять років. Сім’я жила безбідно. Коваль почував себе справжнім господарем. Але все пішло шкереберть у 1947–му, коли почали створювати колгоспи. Колективізацію селяни зустріли в «штики». Роками нажите нелегкою працею майно не хотіли віддавати задарма. Тому всіляко, як тільки могли, гальмували цей процес. Органи радянської влади вдалися до жорстких репресій. І потягнулися ешелони в Сибір, на Далекий Схід, у Казахстан. Під жорна репресій потрапила й сім’я Коваля. Влада назвала його «куркулем» і «ворогом народу».
— Що я «куркуль», — далі вів розмову Гнат Коваль, — засвідчили своїми підписами п’ятеро односельчан. І це стало підставою для виселення. Для потреб колгоспу, куди зганяли насильно, забрали все моє майно. Частину розібрали самі люди.
Тоді ж вивезли і його молодшого на десять років брата Івана та ще п’ять сімей із Котуша і Хотешова. Коли прочитали постанову про виселення, дружина Гната не відразу зрозуміла, в чому суть справи. А коли дійшло, що то не жарт, впала на підлогу і заголосила.
Запроторили аж в Іркутську область. Аби не повмирали з голоду, дозволили взяти з собою два мішки зерна, з якого потім випікали хліб. У спецпоселенні в селі Глінковка Зиминського району Ковалі в 1947–му розпочали нове життя як «каторжани».

«КУРКУЛЕМ» БУВ І В СИБІРУ
Нових спецпоселенців прийняли добре. Дали кожному по хаті–пустці, яких там було багато. Російські селяни повтікали з сіл до міст. Із робочою силою тут завжди було сутужно. Гнат отримав посаду конюха. Коні ж у колгоспі мали страшний вигляд — худющі, знесилені. Але вже через місяць їх було не впізнати — Коваль виходив. І щоб зорати городи, селяни вже зверталися не до бригадира, а до нього. На подив усім, український «куркуль» дуже швидко обзавівся господарством. Купив корову, тримав свиней. Відгодовував бичків вагою понад чотири центнери. Мав свою олійницю. Із землею також проблем не було. Бери, скільки бажаєш, хоч і гектар. Але засаджувати її попервах не було чим. Навіть картоплі на насіння не мали. Втім, виручив місцевий коваль. Він запропонував для посадки «свинячу» картоплю, тобто дуже дрібну. Навибирали її аж чотири мішки. Внесли під бульбу гній, якого біля колгоспної ферми лежали гори, і його на колгоспні поля чомусь не вивозили. Селяни дивувалися з працездатності спецпоселенця. І ще більше було в них подиву, коли настав час збирати врожай. Такої картоплі тут ще не бачили. Дванадцять великих селянських мішків накопали. Дивувався й бригадир: «Недарма тебе сюди виселили. Ти справжній куркуляка!». І це прізвисько там, у російській глибинці, закріпилося. Гнат же робив своє. Настали «зелені жнива» — він з косою. Багато сіна заготовив. Значну частину продав, купив ще одну корову.
Ось так у турботах–клопотах нестримно біг час. Незчулися, як десять років пролетіло. Закінчився строк поселення. Голова колгоспу вкотре просив Коваля, щоб не їхав, а залишався в селі назавжди. А Гнат на те: «Додому хочеться, на рідну Україну». Спішив повертатися на Батьківщину, бо дружина Гната часто хворіла. Ніяк не могла призвичаїтись до сибірського клімату. А що дітей у них не було, то розпродали все і поїхали додому.
Та повернення Ковалів до рідного краю аж ніяк не порадувало. Від добротного будинку та господарських споруд у Котуші й сліду не залишилося. На цьому місці вже інші люди звели будівлі. Гнату Федоровичу вдалося з’ясувати, що їхню хату хтось перевіз до Каменя–Каширського. А брат Іван впізнав свій будинок у Ратному на вулиці Газіна. Зрозуміло, поцікавився Коваль і долею тих комуняцьких сексотів, які писали на нього доноси. З’ясував, що всі вони вже мертві. «Така кара Божа», — промайнула думка.
Рік жила сім’я у родичів. На зароблені в Сибіру гроші придбав деревину для будинку та господарських споруд. Невдовзі збудував хату, купив корову. Працював у колгоспі конюхом. Через рік, як облаштувався, поїхав у Сибір і забрав рідного брата Івана. Дружина невдовзі померла. Оженився вдруге, вже в поважному віці став батьком єдиної дочки Віри. Під її опікою й  доживає своє нелегке життя.

У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ПІДНЯВ ЧАРКУ
Гнат Федорович виглядає молодшим на років двадцять. Пояснює це так: «Праця і ще раз праця. Та ще — міцне серце. Я його не відчуваю. До сьогодні не знаю, з якого воно боку». Зрештою, каже він, що і його дід Миколай прожив більше ста років. Дочка Віра додає:
— Батько завжди в русі. Без праці не може жити. Веселий, його ніколи не покидає почуття гумору. Їсть в основному молочні продукти. Особливо каші. М’ясного та ковбас майже не вживає. Не курить. Але від чарки не відмовляється. На свято грамів п’ятдесят вип’є. І за свої 106 також перехилив чарку.
Довгожитель не любить самотності. Як тільки внуки підуть кудись, хоч і ненадовго, скучає.
Привітали Гната Федоровича з іменинами не тільки рідні, а й представники влади.