Більш як півроку Україна у стані війни. Матері, сини яких під кулями, сивіють від страху й болю, пікетують органи влади...
Більш як півроку Україна у стані війни. Матері, сини яких під кулями, сивіють від страху й болю, пікетують органи влади
Галина СВІТЛІКОВСЬКА, заступник головного редактора газети «Волинь–нова»
Знайомий лікар відмовився дати контакти колег–медиків, які були в зоні бойових дій: «Думаєте, це потрібно — розписувати в газеті про вбитих і поранених? Той, хто бачив пекло, найменше зараз хоче згадувати пережите. А нагнітати атмосферу в теперішній час не можна, й без того маємо зростання кількості інфарктів, та й психічні ресурси людей вичерпуються». Телерепортажі з Луганської і Донецької областей жахають: руїни, смерті, страждання покалічених хлопців–солдатів і мирних жителів. Знову збили літак. Менш як за 24 години — три повідомлення про теракти в небі. Ми втратили два військові літаки, потім світ здригнувся від кривавої трагедії: збито пасажирський авіалайнер, на борту якого було майже 300 пасажирів–туристів із різних країн, у тому числі й діти. В інтернеті поширили відео, зняте кимось із жителів Донбасу, як падає «Боїнг-777». Кадри страшні, але ще більше приголомшують дикунські коментарі свідків цієї надзвичайної події. Долинають голоси жінок, дітей, які втішаються доблестю терористів, захоплено вигукують, сміються. Що сталося з цими людьми? Коли вони перетворилися на таких жорстоких недоумків? А ми ж кажемо, що захищаємо на Сході України своїх братів! Як жити нам разом із ними в одній державі далі, як жертвувати своїми дітьми, виряджаючи їх під Донецьк і Луганськ, як затягувати паски, терпіти нестатки, відбудовуючи зруйновані міста і села?! До посольства Нідерландів (громадян цієї країни було в літаку понад півтори сотні) українці несуть квіти й плакати «Путін — терорист». Світове співтовариство бурхливо реагує на теракт. Небо над Україною стає закритим для міжнародних авіарейсів. Війна всіх лякає. А наші хлопці там, під кулями, під гусеницями БТРів, під зливою вогню, часто — без засобів захисту, без військових навичок. І те, що вони геройськи гинуть, виконуючи свій солдатський обов’язок, сприймається як докір усім нам. Навіть якщо у зоні бойових дій нема нікого з рідних і друзів, неможливо не жити подіями, що там відбуваються. Із завмиранням серця ждемо новин. Стрес, викиди адреналіну. Побачене змушує серце битися швидше, сповнює його обуренням, гнівом, жалем. Кажуть, можна потрапити в цю адреналінову залежність, отруїтися бажанням щоденно переживати гострі відчуття афекту. Тому медики й радять не зациклюватися на зведеннях із зони АТО, переключати свою увагу на тих, хто поруч. Напевне ж, сім’ї мобілізованих потребують допомоги й підтримки. Турбуючись про них, буде легше разом пережити важкі дні. Так, сьогодні неможливо бути байдужим. Але активна громадянська позиція полягає не в тому, щоб метушитися, кричати, когось засуджувати, вступати в дискусії й сварки. Іноді треба вчасно закрити рот, перестати звинувачувати всіх довкола: владу, державу, сусіда, який, незважаючи на війну, будується… Можете допомогти коштами на лікування поранених — поділіться. Нема грошей — помоліться за них. Відомо ж бо, що молитва лікує й рятує. Як і робота, спілкування з дітьми. На жаль, заплаканих солдатських матерів і найавторитетніші психотерапевти нічим не зможуть розрадити. Але навіть і в такій чорній безвиході треба пам’ятати одну із заповідей Матері Терези: «Віддай світу найкраще, що маєш, і натомість одержиш жорстокий удар. І все ж віддай світу найкраще, що в тебе є. І коли настане час остаточного аналізу, це буде між тобою і Богом».
