Про війну пишуть газети, говорять радіо і телебачення. Люди напружено спостерігають за перебігом подій, які відбуваються у зоні антитерористичної операції...
Про війну пишуть газети, говорять радіо і телебачення. Люди напружено спостерігають за перебігом подій, які відбуваються у зоні антитерористичної операції...
Алла ЛІСОВА, редактор відділу економіки редакції газети «Волинь–нова»
На одній із сільських зупинок на трасі Луцьк – Нововолинськ в автобус заходить заклопотана жінка. Прислухається до теми, навколо якої точиться дискусія, й емоційно приєднується: — У мене два сини й зять там! Без пігулок не живу. Бо в них же ніякого захисту. Все обіцяють. Їсти, кажуть, мають – і то все. А чи то правда? Бо з нашими солдатами немає жодного сина начальника чи багатія! То де та справедливість? Вони своїх дітей поспішили зробити чи слабими, чи дурними. Аби тільки до війська не брали. Більше того, наших як призивали, то повістку вручили, а підписатися, де потрібно, не дали. А це означає, як мені сказали, що вони пішли служити як добровольці… Найбільше пече та несправедливість. Жінка залилася сльозами. А пасажири в знак співчуття почали «чистити» наших найвищих керівників. Важко нині чітко провести межу між багатим і тим, у кого невеликі статки. І, напевно, не можна категорично твердити, що в заможних сім’ях не виростають патріоти й чесні, відповідальні діти. Але є частка правди у словах моєї попутниці. Бо, справді, багато з Героїв Небесної сотні, з тих, хто поклав голови під час боїв на сході, — хлопці й чоловіки з багатодітних або неповних родин, які чесно трудяться й заробляють на хліб насущний важкою працею. …Невдовзі гостру розмову пасажирів перервав гучний регіт молодиків, які ввалилися у салон автобуса з проханням провезти їх «на халяву». Мовляв, на кінцевій зупинці вони візьмуть у банкоматі гроші й розрахуються. Аби не провокувати конфлікт, водій промовчав і попросив підпилих хлопців пройти далі в автобус і не заважати іншим пасажирам. Зовні юнаки дужі й накачані. Їм не більше 22–25 років. Певне, їхали з озера, бо від них чути було рибою і пивом. Вони не переставали жартувати й сміятися, їх чомусь ніхто не наважувався присоромити або бодай зробити зауваження. Хоча кожен думав, напевно, одне й те ж. Бо це як ілюстрація до піднятої бідовою жінкою проблеми. Передвечірнє місто жило своїм звичним життям. На автостанції з салонів деяких таксі лунала російська попса. У переповнених барах молодь пила каву, спиртне й веселилася. На душі було важко і гнітюче: «Кому війна, а кому….». Хотілося плакати, але сліз не було. Заходжу в інтернет, де читаю: «Статистика війни: за добу загинуло 8 українських військових». А далі – ще жахливіша інформація. В околицях міст Слов’янськ та Краматорськ, звільнених від терористів, лежить до півтори тисячі трупів найманців. Проросійські сепаратисти на місці катастрофи не дають спостерігачам ОБСЄ вільно обстежити місце катастрофи «Боїнга-777», викрадають і вивозять тіла, уламки літака, щоб знищити прямі докази ураження його російською ракетою. Більше того, вони займаються звичайним грубим мародерством – із загиблих знімають золоті прикраси, забирають кредитки, цінні речі. Справжній жах! Що за люди (швидше нелюди) ці російські терористи, строковики, резервісти й представники інших воєнізованих підрозділів сусідньої, яку ми донедавна вважали братньою, держави? Невже для них немає нічого святого? Невже не рветься серце їхніх матерів, дружин, дітей, які чекають вдома? Невже вони ніколи не чули про заповіді Господні і не бояться якщо не людської розплати, то хоч би Кари Господньої?
