«РАНЯТЬ НЕ ТАК ВОРОЖІ ОСКОЛКИ, ЯК НАША БАЙДУЖІСТЬ»

Про свою дорогу від Афганістану через Революцію гідності до бою під Щастям розповідає житель села Бужанка Іваничівського району Микола Георгійович Сичук (на фото)

Хоч і пройшов пекло Афгану — він людина не військова, має мирну професію водія–зварювальника. Працював на різних роботах, навіть у шахті. Але коли зрозумів, що на Сході України вирішується доля рідної держави, у свій 51 рік записався добровольцем у територіальний батальйон «Айдар». Там ніяк не могли визначитися, як його зарахувати до штату. Зрештою, оформили як… вільнонайманого.
Та недовго він був на цій війні…

Олександр НАГОРНИЙ

«І ЗА ЩО В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ ДАВАЛИ ЗІРКИ ГЕНЕРАЛАМ?»
…До Луцького військового госпіталю прямуємо затишною пішохідною вулицею Лесі Українки. Тішимося спокоєм і гарною погодою. У літніх кафе за напоями і смаколиками гомонять в основному молоді люди. Тутешні дорогі магазини приваблюють перехожих пишнотою і блиском. Повертаємо до базару, де люд життєрадісно і мирно гуде, наче бджоли у вулику. Після такої прогулянки з відчуттям якоїсь вини заходимо в палату госпіталю до пораненого бійця, який зовсім недавно перебував серед вибухів, під пострілами, добровільно зі зброєю в руках, захищаючи Україну.
Декілька днів тому начальник військового госпіталю полковник медичної служби Олександр Хоменко оперував Миколу Сичука. Одного осколка з ноги витягнули ще в лікарні Старобільська Луганської області, другого — в госпіталі Оріхового. Дві з половиною години на операційному столі тривали пошуки третього осколка, який виявився металопластиковим. Заслужений лікар України, провідний хірург Олександр Хоменко заспокоїв пораненого — все буде гаразд. Микола Георгійович духом не падає, на ноги, слава Богу, став, хоча ще користується милицею і навіть жартує:
— Ви тільки довідку дайте, що мене поранили терористи, бо не повірять люди — надто мало я воював.
Миколу Сичука односельчани знають як енергійну, справедливу людину, доброго спеціаліста. Уже вдруге його обирають депутатом Бужанківської сільської ради, а на президентських перегонах він мав честь бути довіреною особою Петра Порошенка на виборчому окрузі № 19.
Коли виявив бажання вступити до батальйону «Айдар», то навіть у рідному селі цю звістку дехто сприйняв скептично: «Хіба він ще не навоювався? По нагороди поїхав?». Невтямки людям було, що якраз думка про афганську війну, у вирі якої був 10 місяців, змушувала діяти. Йому здавалося, що зможе допомогти мобілізованим, які не навчені військової справи, тим більше що в «Айдарі» служили друзі–афганці.
Ми поцікавились у пораненого бійця, чим відрізняється війна в Афганістані від «гібридної» на Сході України.
— Там було крутіше — засідки в ущелинах, на гірських дорогах, хвороби і т. ін., хоча дії душманів нічим не відрізняються від наскоків і захоплення людей російськими найманцями в Донбасі, — сказав Микола Георгійович. — Але в наших рядах тоді була дисципліна, координація дій, кожен знав свій маневр. Не знаю, за що в незалежній Україні отримували зірки на погони генерали, якщо нині маємо такий безлад.
— А яким чином вдалося переконати сім’ю, що вам потрібно їхати на Схід України?
— Моя дружина Зоя — це кажу з гордістю — теж патріотка. Сімнадцятирічна донька Оленка — спортсменка, мріє стати співробітником — ні більше ні менше! — Служби безпеки України. Вони знають, що для мене означає афганська дружба і що я все одно стану разом із товаришами в стрій, — мовив поранений боєць «Айдара». І додав з гіркотою: — Я і у Львові, коли лежав у госпіталі, бачив «шлангів», які намагаються уникнути військового обов’язку. Навіть руки собі калічать. Від цього погано на душі, обурюєшся і дивуєшся.

«АФГАНЦІ ЗАВЖДИ НА ПЕРЕДОВІЙ»
— «Політиком» я став у часи Помаранчевої революції, першим із села поїхав на Майдан, — розповідає Микола Сичук. — Було радісне революційне піднесення, а згодом — розчарування. Коли восени 2013 року розпочалися протести на Майдані, я трохи припізнився — на замовлення громади виконував зварювальні роботи. Тому на поклик афганців прибув 10 грудня. У восьмій сотні, що складалася з афганців, перебував три з половиною місяці за винятком двох невеликих «відряджень» додому, коли хворів.
Що особливо запам’яталося Миколі Сичуку на другому Майдані, який назвали Революцією гідності? За його словами, сотня, в якій наймолодшому було 45 років, виступала нерідко в ролі миротворців. Якщо виникали непорозуміння між своїми, кликали авторитетних афганців. Їх кидали туди, де було найтяжче, утворювалися «слабкі» місця. Пригадує Микола Георгійович, як вони захищали від розлюченого натовпу внутрішні війська («діти не винні, їх під удар поставили»). У цей час їх закидали гранатами беркутівці, які ховалися за військовими («козли, ми ваших пацанів охороняємо»).
Уперше зіткнулися з тітушками біля міської лікарні № 17. Вони хотіли разом із «Беркутом» захопити поранених. Назвалися десантниками із полку з–під Житомира. А в десантних військах полків немає, лише бригади…
— Після 20 лютого більшість бійців із сотні перекинули на Інститутську, — згадує Микола Георгійович. — Молодь напирає, кидається на «Беркут». У мого друга Анатолія з Донбасу був бінокль. Кричимо, що снайпери стріляють, стримуємо натовп. А хлопці в запалі відштовхують убік: «Пішов ти, старий…». Бачу: поранили хлопця. Вхопив щита, яким прикривався, відтягую потерпілого до медиків. Коли дивлюся, а в щиті дві дірки і весь він закривавлений. Вічна слава героям!
Після цього побоїща ми оглядали знайдені патрони, гільзи. Стріляли по протестувальниках із різної зброї, не з одного приміщення, зокрема і з готелю «Україна», який ми мало не спалили. Дуже багато біди наробили тітушки в Маріїнському парку — стріляли, рубали, вивозили людей, яких потім не могли відшукати. Виходить, що тренувалися в Києві, перед тим як узяти в руки російські автомати на Донбасі. Коли почалося створення Національної гвардії, афганці мали думку вступити до її рядів. Але коли дізналися, що будемо під ментами, то жоден боєць не погодився.

«ПАРОЛЕМ СТАВ ГІМН УКРАЇНИ»
12 червня 2014 року Микола Сичук уже був серед своїх майданівців у батальйоні «Айдар», коли звільняли від сепаратистів місто Щастя. Сорок чоловік зайшли в тил і розгромили табір. Ось розповідь Миколи Сичука про свою першу й останню участь у бойових діях:
— На блокпосту після селища Металіст комбат дав завдання роті прочесати місцевість, можливо, десь в оточенні учасники АТО. У розвідку пішли чотири десантники–контрактники (вони були прикріплені до сотні) з нашим кулеметником Іваном. Їх прикривали 23–річний Сергій із Чернігівщини, Влад на прізвисько Сєдой та я. Рухалися на краю зеленки (так на армійському жаргоні називають лісову смугу біля дороги. — Авт.). Чуємо: заговорив кулемет Івана. Ми підтягнулися до розвідників. Відкрили вогонь. І раптом вибух поблизу. Мені під ноги відкинуло закривавленого Сергія. Ще вибух — і я знепритомнів. Коли очухався, чую, як мене відсунули вбік, отже, поранений. Молодий десантник сказав: «О, вас добряче порили». Він і перев’язав ногу біля стегна. Кулемета уже не чути. Влада поранили в руку, кулеметника — в спину, проте він ніс десантника, який дорогою помер. Решта загинули на місці.
Повземо, і нас супроводжують потужні гарматні залпи. Чую, що б’ють по тому місці, де щойно були. Кажу: «Хлопці, вийміть батарейки з мобільників». Буквально через 30 секунд вогонь припинився. Десантник дістався роти, і хлопці рушили нам назустріч. Чуємо, що співають Гімн України, і ми відповіли тим же. Привезли в Щастя, а медики кажуть: «Ми вас сюди не запрошували». А в Старобільську, де перебував у лікарні, вночі нас охороняла місцева самооборона, щоб не викрали менти. Згодом до мене телефонували товариші й повідомили, що через два дні захопили БТРа сепаратистів, відомстили. Не забуває мене Анатолій з Донбасу, юрист за фахом, який казав: «Не можу дивитися на бандитський безпрєдєл, хочу, щоб був порядок і єдина Україна». Я вважаю, що насамперед президент повинен звернутися по допомогу до афганців, щоб воювати вміло, з розумом.
Насамкінець цікавило лише одне — як пережила сім’я «похід» Миколи Сичука?
— Моя дружина хворіє, і я заборонив їй часто телефонувати. Мовляв, підслуховують терористи. А коли поранили, то щось донька вловила в голосі. Але я запевнив, що захворів, з’їв якісь зіпсовані консерви. Звичайно, знаю, що дехто каже: ось кілька днів повоював і ледве голови не поклав. Але коли не я, не інший доброволець, то хто на ділі відстоюватиме Україну, якщо армія розвалена?
…Нещодавно наш мудрий волинянин Євген Сверстюк зронив болісні слова: «Загалом маса українців паразитує на іменах героїв, котрі за них полягли. Небесна сотня не може врятувати мільйони рабів, які пасивно приглядаються збоку».