У салоні приміської маршрутки гриміла російська попса. На зауваження пасажирів водій не реагував...
У салоні приміської маршрутки гриміла російська попса. На зауваження пасажирів водій не реагував. Усім своїм видом чоловік показував, що йому начхати. Мовляв, я тут хазяїн і що хочу, те й роблю. Але перепалка з пасажирами розізлила, бо ж, було видно, кипів, як борщ у каструлі. Проте тримався, тамував гнів. Виплеснув, коли до салону на одній із зупинок увійшла обвішена сумками жіночка, яку проводжало кілька ровесниць. «Заходьте швидше, не затримуйте. Прощаєтеся, як на похоронах, — гукнув. — Не наговорилися ще…». «Я на схід їду», — сказала тихо жінка. Войовничий запал водія відразу ж згас, а рука потягнулася до приймача, щоб вимкнути музику. Здогадався, чого їде туди жінка і що їй зараз не до музики. А може, уявив на її місці свою маму чи дружину? Хтозна…
Євгенія СОМОВА, редактор відділу соціального захисту газети «Волинь–нова»
На Сході України йде війна. Щодня гинуть люди — військові, цивільні. На щастя, до нас вона не дійшла. Поки що ми за межами бойових дій. Ходимо на роботу, розважаємося, живемо звичним життям. І, певне, тому й не усвідомлюємо всю серйозність ситуації, тривогу матерів, чиї сини опинилися на фронті. Біда ж не торкнулася нас особисто. А чужа, кажуть, не так болить. Тож у наших ресторанах, кафе грає весела музика, у селах весілля гуляють так, що чути на іншому кінці. Й виправдовування завжди знаходять. Мовляв, життя йде. …Коли говорять гармати, музи мовчать. Цей вислів особливо актуальний нині. Робити гучні гулянки, коли в країні біда, суперечить правилам моралі. Проте їх нерідко бездумно порушують. І не лише пересічні громадяни, а й влада. У Старій Вижівці, скажімо, минулої неділі грали музики, з динаміків звучали російські пісні. Так адміністрація і селищна рада за фінансової підтримки фонду народного депутата Степана Івахіва «Патріот Волині» відзначала 70–річчя визволення району від фашистських загарбників. Свято — це радість. А яка може бути радість, коли ллється кров? Тож не дивно, що чимало мешканців райцентру не оцінили старання влади. Краще б, казали, на витрачені кошти купили бронежилети для хлопців, які воюють на Донеччині. На жаль, про те, що йде війна проти незалежності України, забувають і наші поп–зірки або вдають, що нічого у нас не відбувається. Скажімо, заслужена артистка України Ані Лорак, талантом якої я донедавна захоплювалася. Коли українські матері оплакували загиблих синів під Волновахою, вона розважала московську публіку. За свій виступ отримала дві нагороди. І, очевидно, гордиться ними. Хто б подумав, що людина, яка втратила в Афганістані брата, може бути черствою до чужого горя. Врешті негоже обслуговувати агресора, яким є держава, котру донедавна ми вважали братньою. Тож не дивно, що цей вчинок шанувальники Ані Лорак назвали зрадою. Цікаво, а як би росіяни сприйняли виступ Алли Пугачової перед бойовиками у Чечні під час війни, яку там вела Росія? Після виступу Лорак на московській сцені вона для мене померла. Моральною зрадою назвав участь українських артистів у шоу–бізнесових церемоніях у Росії і, зокрема Ані Лорак, продюсер і композитор Олександр Ягольник. «У той час, коли в України віроломно відняли Крим, розв’язали війну на Донбасі й гинуть люди, — робити вигляд, що ти нічого цього не помічаєш, бо платять більші гроші, означає грати на руку інтригам із роз’єднання нації і розкладання морального духу». Краще, як на мене, не скажеш. Коли до державного кордону Росія стягує війська, коли ллється кров наших співвітчизників, усі ми, незалежно від соціального статусу, мови, якою розмовляємо, повинні бути патріотами Вітчизни.
