Не спалося. Аби не перевертатися надаремне з боку на бік, вийшла на вулицю, під зоряне шатро...
Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження газети «Волинь-нова»
Не спалося. Аби не перевертатися надаремне з боку на бік, вийшла на вулицю, під зоряне шатро. У скрипковий концерт цвіркунів під орудою молодого Місяця навдивовижу гармонійно вливався притлумлений відстанню шум працюючих моторів. Десь неподалік не спали комбайни. Жнива. Таку пору, апогей хліборобських клопотів, дуже любив мій тато і також частенько виходив наслухати у нічній тиші, чи працюють комбайни? Багатолітній голова великого колгоспу, до якого входило три села, він умів розпізнавати їх звіддаля, знав, на якому полі який комбайнер працює
Особливо запам’яталися жнива 1968 року. Тоді радянські танки увійшли на вулиці Праги, а в нашому селі через чехословацькі події позабирали до війська механізаторів — водіїв, трактористів, комбайнерів… І тато пересів із старенької «начальницької» голубої «Побєди» на вантажівку, возити зерно від комбайнів на тік. А я, п’ятнадцятирічне дівчисько, напросилася до нього у помічники — дерев’яною лопатою розгрібати зерно по кузову і стежити, щоб він наповнювався рівно настільки, аби збіжжя не висипалося по вибоїстих польових путівцях. А потім вивантажувати його на току, долучаючи ще одну «ходку» до велетенської золотавої купи, яка податливо розсувалася під босими ногами і пахла неповторно й хвилююче, — і сонцем, і вітром, і волошками, і майбутнім свіжоспеченим хлібом із обов’язковим підпалком із маминих рук. Ось тільки усвідомлення поетичної складової жнивного процесу прийшло дещо пізніше, після того, як загоїлися поколоті стернею литки і перестало боліти все тіло від незвичної тяжкої роботи, яка лиш на перший погляд здавалася майже забавкою. А ще коли призабулися не завжди доброзичливі погляди сільських жіночок на «головину», як вони називали мене між собою. Мовляв, плутається отут під ногами, ще, чого доброго, донесе татусеві. Про те, що, йдучи на обід, вони набирали в кишені зерна «для курочок», я знала, але не вважала це великим гріхом, он його тут скільки, усім вистачить… … Гучний, як постріл, звук перервав мої спогади, від несподіванки аж сахнулася, а потім стало соромно за себе: то всього–на–всього абрикосина лунко впала на передбачливо застелену вчора чоловіком целофанову плівку! А як же там, на сході, люди під постійними обстрілами, вибухами, серед крові, болю й смертей?! Ми втрачаємо спокій і сон тільки від перегляду теленовин, а для сотень тисяч наших співгромадян це жорстокі реалії існування. Вдень, перевідуючи могили рідних на кладовищі, вдивлялася у портрети тата і мами й намагалася уявити, як би вони переживали сьогоднішні події? Тато — він був солдат, призваний до радянської армії 1944–го у неповні 17 літ, прослужив сім з половиною років. Голод і приниження запасних полків Саратова, Сахалін, японський кордон, безглузді смерті молодих товаришів — усе це він пройшов. Потім його покоління нарекли воїнами останнього воєнного призову. Їх, 87–літніх, нині залишилося серед нас не так багато. Мама. Вона теж бачила і пам’ятала війну. Часто розповідала нам із братом про закривавленого, пораненого в живіт і голову солдата, який лежав на стежці у перезрілому житі, яке не дочекалося жнив, й просив: «Піть! Піть!..». Війна не змусила маму зачерствіти серцем. До кінця своїх днів чужий біль вона сприймала як власний. Мабуть, тому серце й не витримало. Підозрюю, що найбільшим її болем нині був би син, мій брат, якого доля закинула у той же Саратов і який, здається, так і не зрозумів, що нині діється в Україні. А в Україні — жнива і часткова мобілізація. Про це гомонять сивочолі чоловіки зі спрацьованими руками на сидінні маршрутки, що знову мчить мене до Луцька, в інформаційну круговерть, із якої, за статистикою, лише п’ять відсотків повідомлень мають позитивний характер. І якщо про війну, на якій стріляють, підривають мости і руйнують будинки, постійно нагадують її зовнішні атрибути, то інша війна, інформаційна, психологічна, ведеться тихо, підступно, витончено. Цими днями ООН оприлюднила цифри: за час антитерористичної операції в Україні вбито 1129 осіб, поранено 3442. Гіркі цифри зростають щодоби, щогодини. Усвідомлювати це нестерпно боляче, страшно. А особливо крається серце безвихіддю від розуміння того, що з цією ганьбою ХХІ століття нічого не можуть вдіяти Америка, Європа, світ… Навіть після того, як в українському небі загинули їхні співгромадяни. То що ж тепер? Ридати, впадати у депресію, опускати руки? Комусь не оминути й цього… Але мусимо знайти в собі мужність усвідомити: як і кожна окрема людина, нація народжується з крові. Іншого шляху історія просто не знає. А тому жодна жертва не є марною.
