ЯК ГОВОРИТИ З ТИМИ, ХТО ВІРИТЬ У РОЗІП’ЯТОГО ХЛОПЧИКА?

Василь УЛІЦЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Волинь–нова»

«Хочеш – сам говори», – кинула дружина телефонну слухавку. Розмовляла з тіткою, яка живе в Криму. Мова таки зайшла про політику. Тітка, родом західнячка, засумнівалася, що це російські бойовики підбили літак і що, зрештою, в усьому винен Майдан, бо розізлив Путіна

Годину розповідаю, як у перші хвилини бойовики хвалились, що це вони підбили літак, переконую, що увесь світ вважає винною саме Росію. Що іде справжня війна і що я вже не порахую, скільки разів був на панахидах за загиблими, яких хоронимо щотижня. Що Росія лупить «Градами» зі своєї території по наших хлопцях, серед яких є і мої односельчани. «Який жах! Хай би Порошенко поїхав до Путіна, щоб якось мирно усе вирішити», – чую на тому кінці дроту. Уже щось.
Війна пройшлась ножем нерозуміння по багатьох сім’ях. По різні сторони барикад опинились батьки та діти, брати і сестри. Люди, з якими ще кілька місяців тому сидів за одним столом чи знав багато років, зараз здаються інопланетянами. Це вражає до болю.
Як сталось, що значна частина жителів Донбасу опинилась у різних світоглядних координатах з рештою українців? Чому облудна російська пропаганда саме в цьому краї знайшла благодатний грунт? І головне – як з цим жити далі, як загоїти рани? Дехто не вірить, що це взагалі можливо і що Донбас назавжди залишиться якимось окремим організмом в Україні. Справді, частина тамтешніх жителів була серед сепаратистів, хтось загинув. І це вже складова історії багатьох сімей. Україна для них у будь–якому випадку буде винною. Але треба все одно намагатись достукатись до того, до кого можливо. Інакшого шляху нема.
Днями в селі Згорани якісь російськомовні молодики, можливо, утікачі зі сходу, побили «бандєровца» – нашого колегу, письменника Володимира Лиса. Це викликало шквал обурення в Україні. Тінь осуду мимоволі лягла і на тих переселенців, які мають проукраїнські настрої. Тому тут важливо не чесати усіх під одну гребінку. Бо маємо і серед донбасівців багато союзників, проукраїнськи налаштованих людей. Таких у Донецьку ― 70 відсотків, переконував мене головний редактор газети «Донбас» Олександр Бриж, який відмовився співпрацювати із терористами і був змушений припинити друк свого видання. Пригадуєте численні мітинги на підтримку єдності України у Донецьку на початку весни? Ці люди – український золотий фонд на Донбасі.
Іде війна не тільки за землю, а й за уми. Не випадково у воєнних зведеннях обов’язково трапляється інформація про те, хто скільки відбив передавальних телевеж, скільки яких телеканалів увімкнено. Росіяни давно це зрозуміли, і зараз їхні технологи зі шкіри лізуть, щоб посіяти в Україні паніку, розбурхати ситуацію. Вони дуже сумлінно виконують настанови Геббельса, якими захоплюється Путін: чим страшніша брехня, тим охочіше у неї повірять. Відтак, на жаль, не тільки піддані Кремля, а й деякі громадяни України сприймають за чисту монету вигадані історії на кшталт байки про розіп’ятого українськими солдатами у Слов’янську трирічного хлопчика.
Останній приклад таких маніпуляцій ― чутка, що у Харкові молодих людей призовного віку хапають на вулицях і одразу ж відправляють просто на фронт. Це викликало усмішку до того часу, поки не побачив по телевізору харківських жінок в істериці, які бояться, що і їхніх чоловіків теж так захоплять. А з яким азартом російські пропагандистські засоби масової інформації взялись розкручувати тему перекриття доріг жінками, які протестують проти мобілізації, що має місце і на Волині! Мета зрозуміла – не тільки ускладнити мобілізацію, а й деморалізувати супротивника, підірвати його тили. А без усвідомлення солдатами надійності тилу, яка може бути мова про ефективні бойові дії?
А що буде, якщо здамось Путіну, – знаємо з історії. Терори, голодомори, сибіри… Якщо не хочемо воювати у своїй армії, будемо воювати у чужій – за інтереси Кремля. А він завжди знайде, кого «прінудіть к міру». Від Фінляндії до Афганістану. І прикро, що, за даними СБУ, за деякими протестами жінок стоїть церква московського патріархату, яка офіційно закликає до миру. Яка може бути мова про мир, коли до тебе прийшов загарбник?
…Навіть коли закінчиться війна за землю і Україна вижене останнього російського бойовика, боротьба за уми триватиме ще довго. Можливо, тоді вона буде ще потрібнішою. Кажуть, що такі рани найкраще загоює час. Але цього точно не станеться, якщо не відімкнемо в Україні російські телеканали. Усі без винятку. Як компенсацію можна буде запровадити, наприклад, французьке телебачення. Воно принаймні не старатиметься будувати тут «французкій мір».