Дай Боже нам усім мати 97, бути в такому ж доброму гуморі і зберігати щирий інтерес до життя...
Даруйте, пані Маріє, що, всупереч гарним манерам, видамо секрет, скільки вам років. Але дай Боже нам усім мати 97, бути в такому ж доброму гуморі і зберігати щирий інтерес до життя
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
НАЙВАЖЧЕ БУЛО ВІДМОВИТИСЯ ВІД РАНКОВОЇ КАВИ Лучанка Марія Денисівна Король, справді, і поставою, і вмінням триматися у товаристві, і тим, з якою поштивістю ставляться до неї рідні, нагадує королеву. Пережила дві війни, була за свій вік громадянкою кількох держав, ждала чоловіка з фронту, працювала у Луцьку в банку, виховувала синів, вела дім, але при цьому завжди демонструвала вроджений талант залишатися красивою, інтелігентною жінкою. — Ще з передвоєнного часу уривчасто пам’ятаю, що ранки у нашій хаті завжди пахли кавою. Мама спішила на роботу до банку, але на столі завжди була накрохмалена скатертина і гарячий кавник. Кава, певне, була ячмінна, бо наливали її й мені. Тато грав на скрипці, захоплювався боксом і кінним спортом. Я дуже чекав його з війни. Пригадую, в той день, коли почув про перемогу, щосили біг до мами на роботу, аби першим сказати, що тато наш повернеться, — згадує старший син пані Марії, 77–річний Володимир Антонович. Його молодший брат Анатолій, який зараз опікується ненькою, напівжартома додає, що найважче йому було здолати домашню кавову традицію. Після 90 лікарі порекомендували пані Марії перейти на чай. А вона все просила горнятко міцної кави. — Знаю цю родину майже 30 років і просто захоплююся, з якою любов’ю ставляться до матері сини. Звертаються, консультуються з приводу харчування, просять підібрати природні ліки для мами, щоб підтримати її організм, — розповідає терапевт вищої категорії, гомеопат Людмила Колодій, яку Королі вважають своїм сімейним лікарем. Спілкуватися пані Марії тепер важко, даються взнаки проблеми зі слухом. Сини збиралися купити їй слуховий апарат та порадилися — і відмовилися від ідеї із слухопротезуванням. Кажуть, мамі буде важко пережити нинішню третю війну, а вона ж від телевізора не відходитиме, бо переймається усім, що відбувається навколо. Доводиться «згладжувати» інформацію, казати, що сюжети бойових дій на екрані — це війна в Ізраїлі. Переводжу в таких випадках розмову на інші теми, але маму не проведеш. А у мирні часи вона в нас дуже цікавилася модою. Я 13 років жив і працював у Польщі, але щоденно телефонував додому. Пригадую, якось увечері мама ніяк не брала трубку. Я страшенно стривожився, чи не трапилася якась біда, їй тоді було під 90. Подзвонив до сусідів. З’ясувалося, мама «зависла» в інтернеті, так захопилася показом мод у Мілані, що забула в іншій кімнаті мобілку, — згадує пан Анатолій.
З ХІРУРГАМИ ПОЗНАЙОМИЛАСЯ У 95 РОКІВ Саме на свій день народження пані Марія вперше у житті потрапила на операційний стіл. Несподівано заболіла рука. За святковим столом — терпіла. А потім, коли вже стало зовсім зле, зізналася синові. У лікарні поставили діагноз «тромбоз плечової артерії» і сказали, що ще трохи — і розвинулася б гангрена. Руку тоді все ж врятували, хірурги проявили «вищий пілотаж» професійності, а рідні доклали всіх зусиль, аби виходити хвору після операції. Кажуть, снаряд в одне місце двічі не падає. А пані Марія рівно через два роки, 11 червня, у день народження, знову відчула уже знайомі симптоми. Викликали «швидку», жінку госпіталізували до Луцької міської клінічної лікарні. — Нині є багато нарікань на українську медицину. Але я на власному досвіді переконався, що у цій галузі в нас працює дуже багато чудових професіоналів. У поспіху, збираючи маму до лікарні, забув взяти із собою гроші. На щастя, усе необхідне для операції хірурги мали. Посеред ночі була можливість зробити ультразвукове дослідження, викликали судинного хірурга з обласної лікарні. Після операції і лікарі, і медсестри, і няні дуже турбувалися про маму, а з пацієнткою такого віку їм було непросто, — з вдячністю розповідав Анатолій Антонович про хірургів Петра Павловича Строка, Олександра Миколайовича Гагаловського і Олександра Володимировича Масікова, про увесь персонал відділення ургентної хірургії. Тепер пані Марія про операцію з приводу ретромбозу артерії майже забула. Її рідні розповідають: це завдяки тому, що хвора і вдома була під наглядом хірурга Олександра Масікова. — Навіть у практиці моїх дуже досвідчених колег не було пацієнтів настільки поважного віку. Я спостерігав за станом хворої і після виписки. До речі, організм напрочуд добре справився, ускладнень не було, — хвалить пацієнтку молодий лікар. З нагоди маминого одужання пан Анатолій запросив на чай. І господиня не відмовилася від чарочки доброго коньяку. Час від часу вклинювалася у розмову з дотепними репліками, хоч і перепрошувала за проблеми із слухом. — Торік я ще могла біля дому пройтися. Як питали, куди спішу, то я відповідала, що на дискотеку, — жартувала пані Марія. Нині їй важко дається кожен крок. Аби доглядати неньку, син Анатолій залишив у Польщі престижну роботу Він — музикант, піаніст, працював там викладачем. Обидва сини пані Марії успадкували від батька любов до музики, закінчили Львівську консерваторію. Але за столом вели мову про медицину, про лікарів, яким завдячують здоров’ям. — Наш тато передчасно помер від онкологічного захворювання. З огляду на такий спадковий чинник мусимо бути насторожі. Дехто вважає, що за кордоном кращі фахівці. Я ж так не думаю. Наприклад, професор у Любліні ставив і мені страшний діагноз. Півроку проходив обстеження, тричі робили біопсію. А поміж тим, коли приїжджав до Луцька і заходив до Людмили Володимирівни, яка діагностує за методом Фолля, використовує спеціальну комп’ютерну апаратуру, то чув: «У вас нема злоякісного захворювання, не переживайте даремно». Зрештою, і в Польщі лікарі прийшли до такого ж висновку. Але скільки це мені коштувало! Тому доктору з Любліна я сказав на прощання: «Якщо ви — професор, то наша Колодій — академік». З того часу довіряю Людмилі Володимирівні беззастережно, як і мама, і брат, — розповідав пан Анатолій, завбачливо стишуючи голос, аби не хвилювати неньку своїми спогадами. Ну а пані Марія лише вдячно потисла руки лікарям, пообіцяла запросити на свій великий ювілей і заспівала «Сто лят…».
На фото: Пані Марія у колі близьких їй людей: синів Володимира та Анатолія, лікарів Олександра Масікова та Людмили Колодій.
