«Не маю душевних сил, аби кудись йти і перекривати дорогу», — каже мама дружини. Її син із квітня у війську, з травня — на Сході. Але так діють не всі. Змучені очікуванням та кошмарними повідомленнями із зони бойових дій, матері вдаються до радикальних засобів протесту. Найчастіше перекривають дороги стратегічного призначення...
«Не маю душевних сил, аби кудись йти і перекривати дорогу», — каже мама дружини. Її син із квітня у війську, з травня — на Сході. Але так діють не всі. Змучені очікуванням та кошмарними повідомленнями із зони бойових дій, матері вдаються до радикальних засобів протесту. Найчастіше перекривають дороги стратегічного призначення...
Сергій НАУМУК, редактор відділу сільського життя газети «Волинь-нова»
Материнські бунти — нове явище у суспільному житті країни. Досі міжнародні магістралі перекривали інші категорії населення: одноосібники, невдоволені ціновою політикою на сільгосппродукцію, чи жителі сільської місцевості, котрим у печінки в’їлися «львівські» дороги. Солдатських матерів на трасах досі ще не було. Бо, власне, й армії не було. Певна кількість частин та проросійський міністр на додачу — це ще не армія. А от тепер наше військо (направду наше — без лапок) формується пришвидшеними темпами. І не тільки тому, що здобуває досвід реальних бойових дій, але через те, що у бійців зміцнів бойовий дух. Немалу роль у цьому відіграють добровольці. З’явилися добровольчі формування на кшталт «Донбасу», «Азова» та «Айдару». Наша армія постає в умовах реальної війни. Тому в українські села й міста почали надходити печальні вісники — похоронки. Незабаром почалися материнські бунти. Серцем матерів можна зрозуміти: ніхто не хоче втрачати дітей. Проте окремі нюанси таких «акцій» наштовхують на роздуми. Пригадуєте, одне з гасел першого етапу перекриття доріг: «Військові частини — у місця їхньої постійної дислокації»? Воно аж надто вже чітке й продумане. Вірю, що матері неймовірно ждуть синів. Охоче вірю, що просять/молять/вимагають: «Хай вже скоріше хлопці повертаються додому». Але мене терзають великі сумніви, що це гасло вигадали саме сільські жіночки. Так само мало віриться, що з Колок Маневицького району на Ратнівщину (погляньте-но на карту) матері їздили за власною ініціативою, щоб домовитися про координацію дій. Як на мене, то за цим усім стирчать вуха Федеральної служби безпеки Російської Федерації (спадкоємиці КДБ), і руки патріарха Кіріла, який виступає за «мір». «Русскій мір». Адже дестабілізація ситуації в нашій країні найвигідніша Кремлю. І солдатські матері–дружини, котрі перебувають у нервовій напрузі та постійній тривозі за рідних, — найкращий матеріал для маніпуляцій. Та й участь у перекриттях доріг беруть не лише солдатки. У телевізійному сюжеті з Львівщини нещодавно йшлося про те, що тамтешніми протестувальницями верховодять жінки, сини яких ще не досягли призовного віку. Проте саме вони найактивніші. То на чий млин ллють воду? Нині найголовніша вимога протестувальниць — ротація військових. Проте ротація якраз і передбачає нову мобілізацію. А ким замінити наших хлопців там, в окопах Донбасу? І образи, що мобілізують найбільше із Заходу України (доводилося чути зразки ще локальнішого «патріотизму»: мовляв, беруть тільки з нашого району), несправедливі. Бо гинуть бійці з різних регіонів, значить, і мобілізують звідусіль. У цьому зв’язку пригадую слова матері генерала Сергія Кульчицького, котрий загинув разом з бійцями у вертольоті. Мовляв, як матері мені дуже важко, але я горджуся своїм сином. Саме на честь таких Матерів у всі віки у всіх народів зводять величні пам’ятники.
