У п’ятнадцять років захворіла я на цукровий діабет. Тоді ще не знала, яка підступна ця недуга...
У п’ятнадцять років захворіла я на цукровий діабет. Тоді ще не знала, яка підступна ця недуга. Спочатку вона не дуже й турбувала, але пройшло декілька років і розвинулися серйозні ускладнення. Катаракта обох очей зробила мене інвалідом першої групи по зору. Та все ж хотілося жити, пізнати радість подружнього життя, материнства. І у 21 рік я вийшла заміж. Хоч лікарі й забороняли, вирішила народжувати. Пригадую, тоді, у 1987 році, почула по радіо, що у селі Грушів Львівської області біля церкви з’явилася Матір Божа. Попросила чоловіка, щоб відвіз мене у це село. Під’їзд до церкви був закритим, необхідно було йти пішки понад два кілометри. Чоловік не вірив, що я їх здолаю, але Господь дав мені сили і я побачила Матір Божу з Ісусиком на руках. Після того через місяць я народила без болю і мук здорову дівчинку, а ще через чотири роки — другу. Хтось скаже, що чудес не буває. Я ж щиро вірю в Бога, і це мені допомагає долати всі біди. Звичайно, з допомогою лікарів. Впродовж усіх років, відколи захворіла, лікували мене гарні спеціалісти, людяні, добрі. Щиро дякую ендокринологам Ларисі Джанкарашвілі, Ларисі Палій, Олені Кравчук. Минали роки, а моя хвороба прогресувала. У 1999-ому році стали відкриватися рани на ногах. З того часу я стала постійною пацієнткою хірургічного відділення обласної лікарні. Не раз була у такому стані, що лікарі не бачили іншого виходу крім ампутації ніг. Але я молилася, молилися мої рідні — і ставало легше. Скільки зусиль докладали мій лікар Феофан Кухарук, перев’язочна медсестра Зоя Євстратова, щоб врятувати мені ноги. Довелось лікуватися і в опіковому центрі, що в Луцькій міській лікарні, де мені робили пересадку шкіри на п’яту і гомілку. І завідуюча відділенням Лідія Шепель, і лікар Роман Драч зробили все, щоб допомогти мені. Життя у селі складне. Вдома я почала потрохи працювати, хоч і пересувалася на колінах. І знову — ускладнення. Торік довелось дуже довго пролежати у хірургічному відділенні обласної лікарні. Цього разу ліву ногу довелось таки ампутувати. Щиро вдячна усім, хто впродовж чотирьох років по кілька місяців опікувався мною, завідуючому відділенням Дмитру Шульзі, лікарям Феофану Кухаруку, Олександру Солов’ю, Олегу Супрунцю, усьому медичному персоналу лікарні, яку очолює Іван Сидор. А ще і я, і мій чоловік, і наші донечки просимо передати подяку голові облдержадміністрації Анатолію Французу за те, що мені було виділено для лікування медикаменти. Добрим словом хочу згадати і його заступника Степана Родича, а також депутата Володимира Маслова, який і виділяв грошову допомогу, і провідував мене у лікарні, і придбав інвалідний візок. Вдячна Господові я і за те, що дав мені доброго, люблячого чоловіка, який живе зі мною 21 рік і допомагає боротися з хворобою, підтримує. А жити людині без ніг дуже тяжко. Але жити треба, бо є для кого. Бог подарував мені дві чудові доньки, старшій — 16 років, молодшій — 13. Єва уже навчається у Луцькому педагогічному коледжі. Розповідаю про свою долю для того, щоб усі, хто недужий, боролися за життя, вірили у те, що з Божою допомогою можна усе здолати, зберегти у серці любов, у домі злагоду. Зоя СОСЛЮК. с. Ворончин Рожищенського району.
