«ЯКЩО ВИ ТАМ БУДЕТЕ ЛЯГАТИ ПІД МАШИНИ І ПЕРЕКРИВАТИ ТРАСУ, МИ ЗВІДСИ НІКОЛИ НЕ ПОВЕРНЕМОСЯ…»

Я написала цього листа, бо так продиктувало моє серце і так попросили матері, чиї сини — воїни 51-ї механізованої бригади, 80-ї аеромобільної бригади і 24-ї механізованої бригади — служать там, на Сході України...

Валентина ОЛЕКСЮК, мама солдата, с. Комарове Ратнівського району


Написала, бо в Ратному, коли перекривали дорогу, мені не дали сказати слова — вирвали мікрофон і назвали провокатором. Ми, матері солдатів, хочемо, щоб гору взяв здоровий глузд і всі зрозуміли: якщо ми тут ляжемо на трасу і заблокуємо рух, то українські вояки зі Сходу вже ніколи не повернуться, а сюди прийдуть ті, проти кого вони там воюють. Так кажуть наші сини, які відстоюють незалежність України, захищають інтереси усіх нас і просять їм допомагати, а не шкодити. Не можна цього робити, так не має бути! Треба, щоб до людей нарешті дійшло, чому наші діти там. Ми звернулися з листом до Верховної Ради України, висловили свої вимоги, пропозиції, бо проблем вистачає. І забезпечення має бути кращим, і ротація потрібна, а якщо не ротація, то хоча б відпочинок для тих, хто не скидає військової форми вже чотири місяці, як наші сини.
Ви думаєте, нам не болять серця за наших дітей? Болять, та ще й як! А вони нас стараються оберігати, не кажуть правди, заспокоюють, просили, щоб ми не йшли перекривати трасу і не ганьбилися, бо вони мають виконувати свій обов’язок, вони давали присягу і мають бути там, де сьогодні вирішується доля України. Наші діти — справжні патріоти, справжні герої. Вони там дуже здружилися, згуртувалися, вони стали братами, підтримують один одного, оберігають, діляться останнім. Вони, навіть якщо і приходять у відпустку, рвуться назад, до своїх, бо там — їхні друзі, вони не можуть їх покинути. Вони побачили таке пекло!
І ми просимо, і хлопці просять: зрозумійте нас! Вони на Сході — не чужі. Місцеві жителі зустрічають їх як визволителів, як героїв. Син розповідав: коли входили до Слов’янська, городяни питали, де вони були досі, чому їх так довго не звільняли, просили хліба — і хлопці ділилися своїми солдатськими пайками. А то похвалився: «Мамо, у нас був бенкет — місцеві нам принесли малосольних огірків, вареної кукурудзи, морозива». Він говорив про морозиво так, ніби їв його вперше! І допомагають люди. Розповідав, що дід, який пас корів, застеріг, щоб тією дорогою колона не їхала, бо там терористи, і вони об’їхали, зателефонували на батарею, а потім той дід, на прохання якого йому залишили номер телефону, повідомив, що вже все, вже на тому місці дим іде — знищили. То на Донеччині було. Нормальні там люди. Може, є одиниці, які ніколи не були на Західній Україні і ніколи з нашими людьми не перетиналися, вони зомбовані. А тут хто зомбує? Ще якось можна зрозуміти неграмотну стару жінку, яка викрикує сепаратистські лозунги, але якщо це робить молода людина? Таким відповідаю: «Вибач, ми по різні боки барикад».
Нещодавно я разом з іншими матерями їздила до Львова, де у військовій частині служили наші діти. Зустріли нас гарно в облдержадміністрації, ми цікавилися, як наші сини, вони — нашими проблемами. Походили по частині, побули у казармі, побачили речі наших дітей, наче їх самих. Ми у Львові, а мені з села телефонують: «Валю, ти чого на мітинг не йдеш?». Цікавлюся, а що ж там, на мітингу? Відповідають, що будуть відстоювати, щоб їхніх чоловіків не забирали. «А хто ж наших замінить? Хто нашим поможе?» — питаю і кажу, що я їх не розумію. Так, усім своїх шкода: чоловіка, сина, брата, свата. Але чому здорові чоловіки ходять по барах, п’ють, ховаються за жіночими спинами і так бояться справді чоловічої роботи — Вітчизну захищати?! Невже хочуть відсидітися під бабськими спідницями, поки за них це зроблять інші? І це — правильно?! Якщо кожен так буде думати, то про незалежність нам доведеться забути.
Так, до влади теж чимало запитань. Усім тяжко. Але, розумієте, Львів, Івано-Франківськ дуже підтримують хлопців. Наші служать разом із ними. І я шкодую, що ми раніше не спілкувалися з їхніми матерями, хоча тепер часто телефонуємо одна одній, бо так легше. Одна мама розповідала, що спочатку витрачала свої гроші, а коли закінчилися, звернулися до спонсорів: пішли КамАЗи, фури на Схід, в зону АТО, колонами пішли. То, може, краще не мітингувати, а зібрати кошти та відправити на Схід машину з гуманітарним вантажем?! Цими днями поранили хлопця з Гути — Дмитра, його з товаришами накрили «Градом», тепер він у госпіталі. Що, не болить батькам душа за сином? А нам не болить? На частини рветься від болю. Сини кажуть: «А хто, як не ми?!». І ми маємо їх зрозуміти. І ми їх розуміємо, вони справді патріоти. Хіба ж не так?
Ми не кажемо, що поїдемо і заберемо своїх синів із небезпечної зони. Мені не давали слова сказати на мітингу, мене тузали ті, чиї сини і чоловіки вдома, в теплих постелях або на сезонних роботах у Росії. Тож хтось те все сколотив, комусь це потрібно?!
Наші діти ще з 8 березня там, на Сході, вже 13 квітня давали бій. А мій син на запитання, що робив, що робиш, спокійно відповідав: спав, сплю, йду спати, кіно дивилися… А я й рада: син відпочиває.
Тепер дивуюся: і як він примудрявся кожного разу мене обманювати, щоб я не хвилювалася? Вже потім дізналася: яке там кіно — вони чотири доби пробивалися до аеропорту. Андрій із Заліс матері також розповідав, що відпочивають, вареників з картоплею наварили, а коли вона спитала, де ж взяли картоплю, відповів, що у них на полігоні грядки є недалеко. Які грядки на полігоні? Діти шкодують матерів, щоб ті не хвилювалися, вигадують, що перше на думку спаде. Андрій взагалі довго матері не зізнавався, де перебуває, казав, що на Львівському полігоні нову техніку випробовують.
Як люди міркують: йдуть чужі воювати, то нехай ідуть, аби не мій. А тепер, коли оголосили мобілізацію, заворушилися. Люди добрі, ще ж ніхто нікого і нікуди не забирає! Перш ніж відправити, треба підготувати, навчити.
Я нікому не плачусь, я віддала усі гроші, щоб спорядити сина, купити йому все необхідне. І ті, чиї сини там, мене розуміють. У нього від дощів погнила форма, треба було купити плащ. Дехто ж заробляє на війні, ціни накручує, навіть плащ, який не промокає, коштує 1400 гривень.
Скажу чесно: я не пускала сина в армію, і в нього були всі підстави, щоб оминути її. Але він пройшов десятки медичних комісій, він їздив до Києва, і у військкоматі набридав, і таки добився, щоб взяли служити, та ще й у десантні війська. Тепер довелося воювати. Його проблема із здоров’ям вилазить іншим боком, але що я зроблю? Він сказав, що буде стояти з хлопцями до кінця. Ми — матері, і ми кажемо, що наші діти — найкращі, найліпші, вони дійсно патріоти України.
Можливо, я не зовсім чітко висловила свої думки, бо дуже хвилююся, але написала щиро, від душі, так, як думаю, як думають матері інших солдатів, які сьогодні там, на передовій. Люди добрі! Будьмо мудрими!