Автор – Борис ГУМЕНЮК, український письменник, у ці дні – воїн антитерористичної операції (доброволець спецбатальйону «Азов» і «Батальйону ОУН»)...
Автор – Борис ГУМЕНЮК, український письменник, у ці дні – воїн антитерористичної операції (доброволець спецбатальйону «Азов» і «Батальйону ОУН»)...
«Я ВЖЕ БАЧИВ ТАМ СВОЮ СМЕРТЬ, ЯКБИ НЕ ТВОЄ СЕРЦЕ» Я цього не бачив. Ніхто цього не бачив. Їхній підрозділ ніс бойове чергування на околиці Маріуполя. Надійшла інформація, що з боку ватників рухається велика колона вантажівок, бронетехніки без опізнавальних знаків. Армійці передали по рації. Попросили підсилити і прикрити їхній фланг з боку моря, якшо шо. Вони саме патрулювали приватний сектор, коли пролунав постріл. Власне, не було ніякого пострілу. Бійця повело у різні боки, і він тихо приліг на землю, наче перепочити. Мабуть, тварюка працювала з глушником. Пораненого бійця евакуювали. Тварюка поцілила йому в місце, яке не захищене бронежилетом. Зараз в одній з лікарень Запорізької області лікарі борються за його життя. В кишенях заплямованого кров’ю одягу, який довелося розрізати ножем, щоб швидко добратися до рани і зупинити кровотечу, поряд із дрібними грошима, пластмасовою вервицею і пластмасовим Ісусом знайшли оцей списаний аркуш. Я не знаю імені цього чоловіка, навіть не знаю, скільки йому років. Цей списаний аркуш з кишені пораненого бійця – можливо, його перша літературна спроба, можливо, у майбутньому великого поета (тільки б вижив) – розірвав мені душу. То нехай і вам розірве.
Ми лежали в холодній землі, Ми сто років сиділи у схроні. Я пропав би в цій повній імлі Якби не твої долоні. Ми забули свої голоси, Ми ставали схожі на тишу, Я щоночі у Бога просив Щоб мене не залишив. Ми були глухі і німі, Якби не твої губи, Які у цій повній пітьмі Шепотіли мені «любий». Я дивився в очі землі, В її чорне люстерце, Я вже бачив там свою смерть, Якби не твоє серце. Ми лежали на вогкому дні, Нас їли наші могили, Ти крізь ніч озивалась мені, Говорила мені «милий». Ми довго сиділи в землі, Ми втратили очі, Ми спали на битому склі Вічного дня як ночі. Ми вийшли зі своїх могил, Ми розправили крила (плечі), Ми потужним помахом крил Залишили свої могили (повертаємось в гнізда лелечі). Ми вийшли зі своїх темниць, Ми хочемо сонця і волі. Ми кажемо вам усім: Доволі, доволі, доволі! Літо 2014 р. Маріуполь. Азов.
«НАВІТЬ КАНСТАНТІН СІМОНОВ НІ ЧОРТА НЕ РОЗУМІВ ПРО ВІЙНУ…» «Жодного сну за усю війну». Хотілося написати з пафосом заримувати Але хто тобі повірить солдате Якщо ти в риму з пафосом Говоритимеш про війну. Для пафосу потрібне підвищення — Трибуна чи табуретка Бо не скажеш своєму товаришу Який після нічного бою Ледве волочить ноги і кулемета Обвішаний кулеметними стрічками Розгрузкою бронежилетом Дай вилізу тобі на плечі Мені треба прочитати вірша. (Поети найкраще пишуть вірші Стоячи на могилах поетів. Якщо під ногою немає підходящої могили поета Згодиться могила батька могила матері Розрита могила.) Те що можуть собі дозволити поети Добровольцю не до лиця. Як ти напишеш з пафосом про вчорашнього беркутівця Який добровольцем прийшов у ваш батальйон І каже – хлопці я усе розумію ви мене ненавидите і є за шо Не женіть мене хочу бути вам братом Хочу кров’ю змити свою ганьбу. Коли їхній підрозділ потрапив у засідку Закінчилися набої і усі довкола вже були мертві Залишився лише він і майданівець Павло. Вони подивилися один одному в очі обнялися Пробач мені брате І ти пробач мені брате Один затиснув в руці гранату Другий висмикнув чеку. В риму працюють автомати кулемети і гранатомети Тутутуууу тататаааах бах! Але в цьому немає поезії Немає поезії коли один гине інший вбиває Нема пафосу в простріленій голові Бачу навіть Канстантін Сімонов Ні чорта не розумів про війну Куди вже мені. Як писати про хлопця Якому осколком пропороло живіт Надвоє як скальпелем рівненько Він біг і кишки просто вивалилися на землю Намоталися на ноги на берці Він сів ще живий в агонії до стіни приперся Запихає кишки назад в черевну порожнину «Допоможіть хлопці» А як ти йому допоможеш А писати – як. Але я хотів про сон Я не хотів про війну. Сьогодні сталося щось незвичне Принаймні зі мною – вперше Я заснув за кермом. Проспав відрізок дороги Між Биківнею і Броварами Не пам’ятаю як проїхав І вперше за усю війну Приснився сон Приходить до мене хлопець Той якого тяжко поранили на околиці Маріуполя Юний поет-воїн Який жодного разу не встиг вистрілити у бік ворога І написав одного-єдиного вірша Про землю схрон і любов. Вірша який – так сталося – Поповнив мій рукописний архів. Я не вижив – каже – така доля Але у мене все гаразд. Оце – моя дівчина Правда гарна Її вбили в лютому в Маріїнському парку Перев’язувала пораненого А потім щоб приховати втопили в Дніпрі. Батьки досі не знають що вона була на Майдані Батьки досі думають що вона поїхала вчитися до Польщі Не знаємо як їм повідомити Єдиний шлях – сон і ви. Одружуємося Так – одружуємося Вона погодилася вийти за мене заміж Не дивуйтеся У нас тут все так само як у вас. Ну – майже так. Юрій Вербицький буде їй за посадженого батька Михайло Жизневський буде моїм дружбою Устим Голоднюк у нас тут ангел Старий Андрей Шептицький як сина його полюбив. Ви там надрукували мого вірша Дякую Не дивуйтеся ми вас бачимо Вірш так собі У мене тут ще є зо два десятки Ці – кращі
НАПИСАЛИСЯ, КОЛИ ЛЕЖАВ БЕЗ СВІДОМОСТЯ У ЛІКАРНІ Деякі з’явилися вже тут. І протягує мені зошита Скриплять гальма Я не встиг прочитати жодного рядка З того тонкого учнівського зошита Сон відлітає Броварський світлофор. Повернися хлопчику Прийди в мій сон Прошу кожного разу коли лягаю спати Що ти хотів нам усім сказати Що там було В тому тоненькому учнівському зошиті Що.
