Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня редактор відділу освіти газети «Волинь-нова» Леся БОНДАРУК ...
Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня редактор відділу освіти газети «Волинь-нова» Леся БОНДАРУК
…КОХАННЯМ ОСТАННЬОЇ ГЕТЬМАНІВНИ 4 серпня у Швейцарії відійшла у вічність наймолодша донька гетьмана Павла Скоропадського – 95-річна Олена. ...Десять років тому вона у Києві презентувала свої спогади «Остання з роду Скоропадських». Традиційно гетьманівна відвідувала Свято-Покровську церкву на Подолі. Після Богослужіння за чаєм у колі друзів у протоієрея отця Володимира Черпака (а нині – єпископа Вишгородського і Подільського, вікарія Київського УАПЦ) я мала можливість познайомитися з пані Оленою, а за кілька днів і записати інтерв’ю про життя її родини. Як наймолодша, вона виростала улюбленицею і була поза політикою, але її сім’я, живучи в еміграції біля Берліна, стала куточком України. До батька постійно приходили люди «з українських питань», i вона чула про Грушевського, Дорошенка, Липинського, Винниченка, Петлюру... Після загадкової смерті брата Данила, якому батько передав керiвництво гетьманським рухом, Олена Скоропадська також почала цiкавитися проблемами своєї батьківщини, куди вперше поїхала в 72 роки. – Україна – це те, про що весь час у нашiй сiм’ї думали i говорили, на що постiйно працювали, – розповідала гетьманівна. – Ми з чоловiком уже розпочали гармонiйне життя швейцарських пенсіонерів, а тут раптом усе змiнилося: Україна стала незалежною. Ми ніби помолодшали, у нас з’явилися новi iнтереси, багато українських друзiв i ще більше клопотiв. Те, що сталося для мене, мабуть, природно випливає з мого походження. Але те, що так сталося для мого коханого чоловіка-швейцарця, є для мене великим щастям — ще одним, яке можу пережити завдяки йому. Перший чоловік пані Олени помер 1945 року, а 1948-го вона вийшла заміж за Людвіга Отта — підприємця, директора найбільшого видавництва у Швейцарії «Tagesanzaiger». Вони прожили у парі понад 65 років. Гетьманівна пишалася своїм чоловіком та його любов’ю до України. Разом вони зробили чимало корисного, а особистий архів Павла Скоропадського передали в українські музеї. Заради коханої пан Людвіг у літньому віці вивчив українську. До останніх днів дарував їй квіти та поділяв її переживання за долю батьківщини.
…ЗАБОРОНОЮ КУЛЬТУРНО-РОЗВАЖАЛЬНИХ ЗАХОДІВ Повідомлення про те, що чиновники обласної державної адміністрації мають намір заборонити всі розважальні заходи на Волині, викликало неоднозначну реакцію громадян. – Цього шабашу на кістках не буде. Жодних фестивалів і веселощів не буде. Не можна так, щоб один плакав, а інші сміялися, – наголосив Володимир Гунчик під час зустрічі з рідними військових, що перебувають на Сході. Хтось схвалює це рішення, та чимало запитують, чому йдеться саме про фестивалі, чому не закривають барів чи дискотек у клубах? Право відстояти мистецькі дійства в області налаштована прогресивна частина волинян. Із їхніх дискусій в інтернеті з прихильниками заборони випливає сумний факт: у нашому суспільстві доволі низький рівень культури, коли не відрізняють розважальних заходів від банальних гульок. А можливо, чиновникам так легше – не треба придумувати, як провести фестиваль чи концерт із користю та моральною підтримкою і для тих, хто воює, і для тих, хто в тилу. У Луцьку раз у раз перші особи перерізають стрічки на відкритті нових величезних торговельних центрів, а приміщення для філармонії десятки років стоїть пусткою. І немає де у важку хвилину послухати «Реквієм» Вольфганга Амадея Моцарта. Натомість вечорами гримлять феєрверки, лунає російська попса у маршрутках та клубах, молодь спивається в сільських барах, бо їй просто нікуди піти, її не вчать, як можна відпочивати. Я не вірю, що чиновницькі заборони зможуть згорнути фронт, який працює на єднання, взаєморозуміння, підтримку, сублімацію накипілих емоцій через мистецтво. «Все, що сприяє культурному розвитку, працює проти війни», – писав 1932 року Зіґмунд Фройд до Альберта Ейнштейна. І концерти, розпочаті хвилиною мовчання, дають людям не менший, а то й більший катарсис, аніж офіційні співчуття владних осіб. «Неможливо змушувати людей нести скорботу. Біль – справа надто інтимна й особиста. Інакше будь-яка емоція стає показовою позою, а не щирістю. І кожен сам для себе обирає спосіб і форму співчуття, співучасті і співпереживання. Екстраполяція метафізичної провини за те, що хтось загинув, а ти живий – одна з найбільш розповсюджених психічних реакцій людини на таку ситуацію, але їй потрібно опиратися, щоб жити далі. Співчуття ж не може бути вибірковим, бо тоді воно дволике. Будьмо поблажливі не тільки до тих, хто на передовій, але й до тих, хто поруч з нами, в тилу. Бо емоційно нині нелегко всім», – вважає львівська журналістка Євгенія Нестерович у статті «Про культуру в часи війни». А тим часом чимало українських співаків концертами підносять бойовий дух солдатів у зоні АТО, підтримують поранених у госпіталях, а населення — у звільнених від окупантів містечках. «Здавайтесь, сепаратисти, їдуть артисти!» – написав у «Фейсбуці» лідер гурту «Ot Vinta», художник Юрій Журавель напередодні виступу в Слов’янську та Дружківці. Зворушливі фото із гастрольного туру «Підтримай своїх» з’явилися у соцмережах. У ньому взяли участь Тоня Матвієнко, Настя Приходько, Марія Бурмака, Марія Яремчук, Арсен Мірзоян, Павло Табаков та Володимир Ткаченко, а згодом приєдналися Руслана, гурт «ВВ». Шоумен і телеведучий Сергій Притула на кошти від концертів закуповує військову амуніцію і вкотре особисто привозить солдатам.
…НОВИМ ЗНАЧЕННЯМ СТАРИХ СЛІВ У 90-ті роки ХХ століття про людей, які ностальгували за дешевою радянською ковбасою і були байдужими до всього українського, казали, що у них ковбасне мислення. Нинішні події в Україні теж породжують нові визначення характерних явищ, не тітушки вже, а ватники набувають дедалі більшої популярності. За словником, ватник – це тепла в’язана вовняна або просто байкова сорочка, стьобана ватяна куртка або безрукавка, робоча куфайка. Дешеві ватяні куртки-тілогрійки з 1930-х стали чи не найпоширенішим одягом у Радянському Союзі. Їх носили як мільйони в’язнів ГУЛАГу, так і солдати Червоної армії. Нині в інтернеті «Вікіпедія» уже подає нове значення старої назви: у 2013—2014 роках в Україні ватниками масово стали називати малоосвічених, люмпенізованих та здебільшого проросійськи налаштованих громадян, чия соціально-політична позиція була суттєво спотвореною внаслідок перманентного впливу російської пропаганди. А словник російського сленгу slovonovo.ru своє роз’яснення подав у трьох визначеннях: ватник – як збірний образ російського примітивного типа, що любить тоталітарну владу, як людину-демагога, часом і поважного вигляду, яка «катає вату», тобто виголошує голослівні гасла й пусті повчальні промови, не виконує своїх обіцянок, а також як тип лінивого та неосвіченого жлоба, який є носієм низки протилежних політичних поглядів, звик виконувати лише вказівки господаря і дивиться на світ крізь тюремно-казарменну ієрархію. – Нам все одно щодо перемоги, аби лиш у свій Слов’янськ повернутися, – розповідає у теленовинах одна з жінок, яких народний депутат від Партії регіонів напередодні воєнних дій поселив у кримському санаторії. Вони перечікують «погані часи». А те, що за оборону від терористів та окупантів, яких вони свого часу підтримували вдома, гинуть сотні молодих солдатів, їх не дуже хвилює, тому й не прагнуть зрозуміти ціну перемоги. – Усі українці – погані! – кричить луцька тітка Марія на весь двір багатоповерхового будинку, щойно повернувшись із антивоєнного маршу містом однієї з православних церков. Сусід намагався щось заперечити, а коли почув від неї, що й за Путіна треба молитися, безнадійно махнув рукою: «І в нас є ватники». Ватниками наші солдати з АТО називають сепаратистів або їхніх прихильників.
На фото: Співачка Тоня Матвієнко своїми піснями багатьом солдатам нагадала отчий дім.
