УКРАДЕНЕ ЛІТО
Цього року в нас не було літа, не було повернення у дитинство, а в багатьох наших дітей і самого дитинства не було. Вкрадене те, що зазвичай продовжує життя і накопичує в нас сили та бадьорість на цілий рік...
Цього року в нас не було літа, не було повернення у дитинство, а в багатьох наших дітей і самого дитинства не було. Вкрадене те, що зазвичай продовжує життя і накопичує в нас сили та бадьорість на цілий рік
Лариса ДЕНИСЕНКО, письменниця, правозахисниця, адвокат
Вранці осінь втікає з прим’ятої трави, як вразлива коханка, затуляє обличчя від поки що нахабного сонця, як від фотоапарата папараці, намагається бігти, оминаючи шурхотливе листя, залишає по собі тільки дихання із гіркуватим присмаком суворих осінніх квітів, фруктів–дикунців з відлежаними бочками та серпанків. І можна гукнути її, але у відповідь почуєш тільки вовтуження та перегукування метушливих птахів серед зелених гілок дерев, осінь повернеться надвечір.
Поки що в нас є залишки літа, котрого не було.
Літо майже для кожної людини — щорічне повернення у дитинство. Ось таке воно балакуче, пісенне, безтурботне, коли можна з дітьми стрибати під дощем, хлюпатися в калюжах, мружитися на сонці, почуватися легко, плести вінки, ловити рибу, будувати палаци з мушель, муляки та піску, загадувати бажання, бігати босоніж травою, лоскотати трав’яними колосками голишат–малюків, що верещать та розбігаються хто куди — в гарячі обійми літа.
Цього року в нас не було літа, не було повернення у дитинство, а в багатьох наших дітей і самого дитинства не було. Вкрадене те, що зазвичай продовжує життя і накопичує в нас сили та бадьорість на цілий рік.
Украдене літо, коли на питання подруги: «А яка у вас позавчора була погода?», ти несподівано замислюєшся і відповідаєш: «Мабуть, було спекотно». Бо не пам’ятаєш, яка була погода, натомість пам’ятаєш, скільки людей загинуло, скільки звільнено містечок Донбасу, а скільки зруйновано, скільки залишилося під «опікою» ворожих зайд та бойовиків.
І похоронка. Слово, документ з іншого історичного періоду, живий клаптик паперу, що сповіщає про смерть. Ось вони літери — розповзаються перед очима, соваються в тремтячих руках, і повертаються на свої законні місця, такі завжди повертаються. Той про кого — вже ні.
І Луганська та Донецька області — як сузір’я гарячих точок планети, тієї самої планети, де живеш ти.
І Україна — наче стиглий кавун, в котрого вирізана та вийнята на пробу — одна скибка, і ще як мінімум дві надрізані.
Сонце на небі, трава під ногами, червень, липень, серпень — на календарі. І наче все як завжди, але літа не було. І для тисячі людей наступного літа — не буде. n
Лариса ДЕНИСЕНКО, письменниця, правозахисниця, адвокат
Вранці осінь втікає з прим’ятої трави, як вразлива коханка, затуляє обличчя від поки що нахабного сонця, як від фотоапарата папараці, намагається бігти, оминаючи шурхотливе листя, залишає по собі тільки дихання із гіркуватим присмаком суворих осінніх квітів, фруктів–дикунців з відлежаними бочками та серпанків. І можна гукнути її, але у відповідь почуєш тільки вовтуження та перегукування метушливих птахів серед зелених гілок дерев, осінь повернеться надвечір.
Поки що в нас є залишки літа, котрого не було.
Літо майже для кожної людини — щорічне повернення у дитинство. Ось таке воно балакуче, пісенне, безтурботне, коли можна з дітьми стрибати під дощем, хлюпатися в калюжах, мружитися на сонці, почуватися легко, плести вінки, ловити рибу, будувати палаци з мушель, муляки та піску, загадувати бажання, бігати босоніж травою, лоскотати трав’яними колосками голишат–малюків, що верещать та розбігаються хто куди — в гарячі обійми літа.
Цього року в нас не було літа, не було повернення у дитинство, а в багатьох наших дітей і самого дитинства не було. Вкрадене те, що зазвичай продовжує життя і накопичує в нас сили та бадьорість на цілий рік.
Украдене літо, коли на питання подруги: «А яка у вас позавчора була погода?», ти несподівано замислюєшся і відповідаєш: «Мабуть, було спекотно». Бо не пам’ятаєш, яка була погода, натомість пам’ятаєш, скільки людей загинуло, скільки звільнено містечок Донбасу, а скільки зруйновано, скільки залишилося під «опікою» ворожих зайд та бойовиків.
І похоронка. Слово, документ з іншого історичного періоду, живий клаптик паперу, що сповіщає про смерть. Ось вони літери — розповзаються перед очима, соваються в тремтячих руках, і повертаються на свої законні місця, такі завжди повертаються. Той про кого — вже ні.
І Луганська та Донецька області — як сузір’я гарячих точок планети, тієї самої планети, де живеш ти.
І Україна — наче стиглий кавун, в котрого вирізана та вийнята на пробу — одна скибка, і ще як мінімум дві надрізані.
Сонце на небі, трава під ногами, червень, липень, серпень — на календарі. І наче все як завжди, але літа не було. І для тисячі людей наступного літа — не буде. n