НАГОРОДА СИНА НЕ ЗАМІНИТЬ, АЛЕ МОЖЕ ПОВЕРНУТИ ЙОГО ДОБРЕ ІМ’Я

Майор Леонід Полінкевич зустрічає кожного, хто заходить у кабінет Колківського селищного голови. Офіцер дивиться з портрета, що в траурній рамці. Він незримо поруч зі своїм батьком, який у будні займає тут своє робоче місце, щоб вирішувати справи територіальної громади...

Валентина БЛІНОВА

В очах Олександра Олексійовича Полінкевича скрижанів невимовний біль, який, напевне, не розтане ніколи. Кожне слово про трагедію під Волновахою, де обірвалося життя його сина, тривожить незагоєну рану, і нитка нашої розмови на мить губиться.
— Армія була його життям, — збирає всю свою мужність мій співрозмовник. — До військової служби готувався ще в старших класах: посилена фізична підготовка, поглиблене вивчення предметів, із яких мав складати іспити в Харківському інституті танкових військ.
Подружжя Полінкевичів хотіли, щоб їхні син і донька були такими, як і вони: справжніми колківчанами, котрі мають загострене почуття власної гідності. Тутешнє населення споконвіку виховувалося на вільнолюбних демократичних традиціях, а теперішні події пропускає через особливу світоглядну призму. Щоправда, сьогодні і в цьому селищі, що на Маневиччині, дехто з іронією відгукується про хлопців та дівчат, які розфарбували національними кольорами перила мосту та в’їзні знаки. Але Олександр Олексійович переконаний: саме з такого, як кажуть, мальованого патріотизму починається справжня любов до України, що вимірюється ціною людського життя.
— Трагедія біля Волновахи — перший негативний бойовий досвід у протистоянні на Сході, — тамує він своє хвилювання від болючих спогадів. — Наш син був сорок п’ятим у списку жертв. Але й досі на Донбасі щодень гинуть молоді хлопці. Напевне, генерали, які після розстрілу блокпоста поставили тавро на наших дітях, досі так і навчилися командувати. 
Ковтнувши гіркий клубок, він продовжує розповідати про те, як уважно переглядав в інтернеті не одне відео про нерівний бій, як спілкується з тими, чиї рідні загинули разом із його сином, або з бійцями, котрим пощастило вижити. Чим більше деталей дізнається, тим незаперечнішим стає факт, що багато в чому винне безглузде вище командування. Воно не дозволяло не те що стріляти — навіть зупиняти автомобілі, заборонило солдатам із сусіднього блокпоста, який знаходився лише за шість кілометрів, прийти на допомогу, коли почалася стрілянина, і тільки вранці прислало гелікоптер, хоча сепаратистів уже й сліду не було.
Олександр Полінкевич пам’ятає останні розмови з сином. 19 травня Леонід повідомив телефоном, що намотав більш як 200 кілометрів за день, спілкувався з місцевими жителями і російською, й українською. Казав, що серед них нібито були й такі, хто стояв на Майдані. Однак більшість кричала: «Вы бандеровцы, фашисты! Мы русских хлебом-солью встречали!».
— Хотів би я зараз поїхати туди і поглянути в очі тим людям, — додає Олександр Олексійович.
Пауза гострим ножем перетинає нашу розмову. Неймовірно важко підібрати співчутливі слова батькові, який втратив найдорожче – сина.
– 19 вересня йому виповнився б 31 рік, – за мить виринає він із чорної прірви горя. – Ми з ним будували плани, які вже ніколи не здійсняться. Йому прийшов виклик у кінці червня вступати до Воєнно-дипломатичної академії Міністерства оборони. А 22 травня Льоні не стало. Він так любив наше селище. Мріяв колись повернутися сюди, щоб жити з нами. Будинок облаштовували разом. Тепер куди не гляну на подвір’ї – скрізь він свій слід залишив. Трудяга був. До техніки вдатний. Коли приїжджав із Володимира-Волинського, його руки були чорні від мазуту. Сам комп’ютер освоїв, програми навчився писати. Тепер той, на якому він працював, стоїть у мене на робочому столі. Днями в гаражі наткнувся на його різці – захоплювався ще й різьбою по дереву. Без Льоні наша хата – сирота. Ми тільки й жили зустрічами з ним. Знаємо, що більш ніколи не провідає, ніколи не відчинить двері.
Розпачливе «ніколи» безжально розстрілює майбутнє, не залишаючи ані крихти надії. Чим далі відбігає час від 22 травня, що став чорним четвергом для усієї Волині, тим більше болить батькове серце. Бо нині телеканали транслюють, як пораненим бійцям – учасникам АТО у шпиталях вручають ордени та медалі. Вони заслужені герої. А от ким залишаться в історії нашої незалежності жертви волноваської трагедії? Генерали і міністерські чиновники про це воліють мовчати.
Депутати обласної ради звернулися до Президента України Петра Порошенка та колишнього міністра оборони Михайла Коваля з клопотанням посмертно нагородити військовослужбовців, які загинули під Волновахою. Штаб оперативного командування «Захід» також підтримав цю пропозицію. У відповідь столичні чиновники цинічно заявили, що, мовляв, це ще треба довести, що саме героїчного зробили ті, хто поліг на трагічному блокпосту.
– Разом із Льонею в одній машині загинув солдат із Рівного, у якого четверо дітей, – пекуча образа вихлюпується в слова. – Коли його товариш запитав у якогось генерала, що ж буде з цими сиротами, той відповів: «Сусіди розберуть»... Нагорода сина нам не замінить, але ж сиротою залишилася його п’ятирічна донька, – наостанок каже Олександр Олексійович. – За тих дев’ять років, що прослужив у Володимирі-Волинському, Льоня навіть квартири не отримав, його сім’я постійно винаймала житло.      
Державні відзнаки зняли б із наших загиблих земляків темну пляму, повернули б їм добре ім’я. Не їх треба винити у кривавому побоїщі під Волновахою, а недолугих київських штабістів, яким байдуже до людських доль та кількості жертв цього затяжного воєнного конфлікту. 

На фото Валентини БЛІНОВОЇ: Олександр Полінкевич: «Без Льоні наша хата – сирота. Ми тільки й жили зустрічами з ним».