НЕВЖЕ НАРОД ЩЕ НЕ ЗБАГНУВ, ЩО ЦІНА ПЕРЕДВИБОРЧОЇ ГРЕЧКИ — ЖИТТЯ ЙОГО СИНІВ?

Чим переймався і з чого дивувався минулого тижня заступник головного редактора газети «Волинь-нова» Василь УЛІЦЬКИЙ

… ВОЛИНСЬКИМ РАХУНКОМ ВІЙНИ
— Живий?
— Так. А твій?
— Теж. Учора ввечері нарешті зателефонував, — замість звичного «привіт» чи «добрий день» почали розмову в дитсадку дві жінки, чоловіки яких пішли на фронт.
Родичам солдатів не легше, ніж самим бійцям. Тисячі волинських сімей живуть надією, що змішана зі щоденними сльозами, валідолом, безсонням. Така напруга коштує їм здоров’я і додає сивого волосся. Тим паче, що Волинь справді платить найбільшу з усіх областей ціну за війну на Сході. Ми маємо найбільше втрат, якщо брати співвідношення кількості населення до числа тих, хто поклав свої голови на Сході. На вчорашній день, згідно з даними обласного військкомату, загиблими вважалися 72 бійці, призвані з території області.
А ще є чималий список поранених, полонених, тих, хто зник безвісти… Здається, жодна гаряча точка не обходилась без 51-ї волинської бригади. Її бійці — ще вчора хлопці абсолютно мирних професій — брали у полон вишколених російських десантників і вигравали, здавалося б, безнадійні танкові бої (про один із таких — у сьогоднішньому номері). Але й зазнали великих втрат.
Легендарний «Айдар» значною мірою укомплектований волинськими патріотами. Цими днями з’явилося повідомлення про 11 загиблих після оголошення перемир’я айдарівців, які потрапили у засідку російського спецназу. Це був також волинський підрозділ батальйону… А ще є 80-та бригада, яка тримала оборону Луганського аеропорту, прикордонники, батальйон «Світязь», який потрапив у котел під Іловайськом, та багато інших силових підрозділів, де служать волиняни. Усі вони зазнали втрат.
Близько сотні полонених — також жителі нашого краю. Доля ще такої ж кількості бійців не відома. Тож в офіційну інформацію про 200 полонених українських силовиків не дуже віриться. Більш правдоподібно виглядають дані громадських організацій, які займаються обміном полонених, і наводять цифру 600 осіб. Якщо протоколи, підписані у Мінську, допоможуть вирвати їх із полону, то переговори у Білорусі не були марними. Пригадую, як зателефонувала мама односельчанина, щоб повідомити радісну новину: повернувся її син, який пройшов оточення на кордоні й пекло полону! Я нічого не зміг відповісти — душили сльози радості. Мусимо боротися за кожного нашого хлопця!

… КРИТИКАМИ «МІНСЬКОГО МИРУ»
Тож не розумію людей, які критикують підписаний у Мінську протокол, що передбачає припинення вогню. Після прориву російських військ ця перерва була найбільше потрібна саме українцям. Пригадуєте, яким розгубленим виглядав на «Шустер-Live» тиждень тому радник Президента Юрій Луценко, заявляючи, що не сподівався відкритого вторгнення? Цим, чесно кажучи, неабияк здивував. Що ж це за стратеги сидять у Порошенка? І де, до речі, обіцяні Президентом «кадрові висновки» після іловайської трагедії?
Ця масована агресія з боку Кремля розпочалася у День Незалежності України і коштувала нам великої крові. Лише у прикордонному секторі «Д», за даними військового експерта Юрія Бутусова, вбито щонайменше 300 українських солдатів. Відтак, щоб оговтатись, нам вкрай важливо було це перемир’я, скільки б воно не тривало.
Звісно, підписані з Росією домовленості зазвичай нічого не варті. Але у цьому випадку є малесенький шанс, що угода буде діяти. Путіну було вигідніше гнати вперед свої війська, не даючи українцям часу на організацію оборони, але він зупинився. Точніше, його зупинили наші солдати, які завдали відчутних втрат російській армії. Крім цього, трохи пожвавішав млявий Захід, пригрозивши Кремлю новими санкціями, а Україні пообіцявши допомогу. Можливо, Путін вирішив, що брати штурмом українські міста, у яких його армію ніхто не чекає, — занадто велика ціна. У Росію масово пішли б вантажі «200». З іншого боку, українські силовики наразі теж не можуть звільнити зайняті російською воєнщиною окуповані території.
То що ж передбачають мінські домовленості? У них є, зокрема, пункт про прийняття Верховною Радою закону, що надає особливий статус окупованим районам Луганської та Донецької областей. Наголошую, не повністю областям, а лише окремим районам. Не йдеться також про визнання незалежності ЛНР і ДНР, а лише про їхній особливий статус у складі України. Передбачено проведення у цих районах виборів і виведення з України незаконних збройних формувань. Російсько-український кордон має контролювати ОБСЄ.
Отож, ми отримуємо в Україні ракову пухлину у вигляді територій з особливим статусом, на яких заправляють сепаратисти та бандити і які нам ще й, схоже, доведеться утримувати. Чи за це боролись герої? Ні. Але, по-перше, ця пухлина звужена українськими бійцями всього до 2 відсотків території України. Для прикладу, Фінляндія у 1939 році після багатьох місяців кровопролитних боїв зі сталінською армадою була змушена погодитись на відторгнення 11 відсотків своїх земель, внаслідок чого Ладозьке озеро стало російським.
По-друге, формально ці території залишаються українськими. А з цього випливає третє, яке можна передати словами того-таки Луценка: «Прикладом може служити Хорватія. Після взяття югославською армією Вуковара, де героїчно полягли тисячі захисників незалежності, хорвати змушені були погодитися на існування Сербської Країни. Три роки вони не просто терпіли, а розбудовували економіку й армію. А потім протягом кількох годин танковою атакою змели сепаратистів зі своєї землі». Чим не стратегія для України?

…«ДІАГНОЗАМИ» ПУТІНА
Патріарх Київський і всієї Русі–України Філарет вважає, що у Володимира Путіна вселився сатана. Філарет нагадав, що багато разів публічно звертався до Путіна та його поплічників із закликами припинити війну, одуматися, розкаятися, але нічого не змінилося. «Здається, він залишається глухим до цих закликів, і тільки примножує зло, бо в нього, як у Юду Іскаріота, увійшов сатана», — заявив владика.
Канцлер Німеччини Ангела Меркель причиною злочинних дій Путіна називає втрату ним зв’язку з реальністю, іншими словами — божевілля. У психічній адекватності російського царя, до речі, публічно засумнівалося уже чимало відомих людей. Але якщо уважніше поглянути на російську історію, то побачимо, що насправді сатана живе у Кремлі і вселяється у кожного другого московського правителя, яким були притаманні загарбництво, війни, брехня, жорстокість, самодурство та ін. Від Івана Грозного і до Сталіна. То чому ж стільки «божевільних» царів–генсеків–президентів у Москві? Певно, пояснення простіше, ніж пошук психічних хвороб.
Гадаю, до того часу, поки Росія буде імперією, вона, за влучним висловом американського президента Рональда Рейгана, залишатиметься «імперією зла», тобто створюватиме проблеми сусідам та цілому світу. Росія та росіяни є заручниками своїх імперських амбіцій. Щоб існувати, імперія мусить воювати, розширюватись, спираючись на авторитарного лідера. В іншому випадку вона розпадеться. Цього у Росії дуже бояться і через те завжди шанують жорстку руку, що силою тримає вкупі величезні землі. Таке от замкнене коло.
Але добра новина у тому, що це коло рано чи пізно розривається. Історія свідчить, що всі імперії розпадаються. Більшовики ціною мільйонів жертв не дали цьому статись у Росії сто років тому, коли інші імперії почали сипатись. Але історію не обманеш. Процес розпаду, який розпочався при Горбачові, буде мати продовження. Його може пришвидшити теперішнє протистояння Росії з усім цивілізованим світом, оголошення Кремля ізгоєм. І ще навіть наше покоління, можливо, побачить незалежні Якутію, Дагестан, Туву, Татарстан і маленьке Московське царство, які для свого окремого існування мають куди більше підстав, ніж вигадані ДНР та ЛНР.

... ЧЕЧЕТОВИМ ІЗ ПОДАРУНКАМИ ДЛЯ СЕЛЯН
1 вересня одіозний член Партії регіонів Михайло Чечетов, який диригував голосуванням своєї фракції у Верховній Раді, приїхав на перший дзвоник у село Ладинка на Чернігівщині. Люди намагались вигнати гостя, але їх заспокоював сільський голова: «Він провів у село газ, приїхав із подарунками, а ви його обзиваєте. Не соромно?» — вичитував він односельчан.
Чечетову, певно, так подобається важка депутатська праця, що вирішив знову піти у нардепи. Тим паче для цього є всі можливості. Ніякій люстрації за «диктаторські» та інші прийняті з грубим порушенням закони ніхто з народних обранців так і не був підданий. Закон про вибори за відкритими списками не прийнято. Все залишилося, як і колись: береш гречку — і вперед на округ. Від подарунків ніхто не відмовиться, а потім проголосують на знак вдячності. Таким нехитрим способом потрапити до парламенту намагатиметься чимало колишніх нечесних регіоналів, комуністів, «грошових мішків» і «тушок», які навіть в умовах війни не голосують за вкрай потрібні країні закони. Прагнуть у Раду вони, ясна річ, не через нестримну жагу законотворчої діяльності, а щоб відбити вкладені в округ кошти і заробити набагато більше, заховатись за недоторканністю.
Але події останнього року в Україні засвідчили: розраховуватись за пластикові вікна від різноманітних кандидатів у кінцевому результаті народу доводиться життям своїх найкращих синів. Бо брехня, зрада, підігрування Москві, поділ на фашистів та антифашистів тощо, які люди отримали в обмін на передвиборчу гречку, призвели до катастрофи.
Ці вибори — тест на дорослішання українців. Чи захоче і зможе суспільство відрізнити чесну і відповідальну людину від популіста та пройдисвіта? Для цього треба докласти зусиль кожному. Щонайменше — уважно ознайомитись із біографією та діяннями кандидата. Бо саме життя нас навчило, що від виборів залежить не те, чи буде конкретний виборець із гречкою чи ні, а те, чи буде Україна з війною чи ні.