14 вересня минає п’ять років, як не стало патріарха української ниви, двічі Героя соціалістичної праці, багатолітнього голови агрофірми «Зоря», що на Рівненщині, Володимира
Антоновича Плютинського (1927—2009 рр.).
14 вересня минає п’ять років, як не стало патріарха української ниви, двічі Героя соціалістичної праці, депутата багатьох скликань Верховної Ради СРСР, УРСР, народного депутата України, багатолітнього голови агрофірми «Зоря», що на Рівненщині, Володимира Антоновича Плютинського (1927—2009 рр.). Не звання і посади були сенсом його життя. Насамперед Плютинський вважав себе хліборобом, 58 років (абсолютний рекорд головування в Україні) очолював виплекану ним «Зорю»...
Віктор ПАРФЕНЮК, головний редактор газети «Клеванський тракт»
Десять років мені довелося працювати поруч з ним – був референтом, помічником народного депутата України, заступником голови агрофірми «Зоря». На моє глибоке переконання, для нашого краю, як і для всієї аграрної галузі України, він був не те що помітною постаттю. Це був велетень, розумна і талановита від природи людина. В аграріїв України, сусідньої Білорусі існувало таке поняття, як «школа Плютинського». Його «Зоря» стала господарством, куди десятиліттями приїжджали вчитися тисячі небайдужих, допитливих людей. Знайомством із Плютинським пишалися вчені, державні мужі, діячі культури і мистецтва, бізнесмени Європи й Америки. Його особисто знали всі президенти нової незалежної України. В різні роки і в різних рангах усі вони приїжджали у «Зорю», добре розуміючи, що вона для України – явище унікальне. Петро Порошенко і Віктор Ющенко свого часу вели з Плютинським перемовини про його входження у їхні депутатські фракції «Солідарність» і «Наша Україна». І він погодився. Просили й комуністи, регіонали – не пішов. Не тому, що віддавав перевагу вишиваній сорочці. Він не любив «квасного патріотизму». Він відчував, за ким майбутнє. Попри розповсюджений міф про його відданість комунізмові, усе життя залишався на найбільш прагматичних, центристських позиціях, був переконаний, що «тягнути державного воза» здатні люди від плуга, від верстата, розумні й помірковані, з багажем реального досвіду, які мають чітку мету і вперто йдуть до її здійснення. Видно, таких людей пізніше він побачив у депутатській команді Володимира Литвина. Та в останні роки Володимир Антонович був розчарований в усіх політиках. Від нього я неодноразово чув фразу: «Ми протріпали Україну!». У війну юнаком він ходив партизанськими стежками, розповідав, як ненавидів німців. Через це ледь не відмовився у 70–х роках їхати у складі української парламентської делегації до Німеччини. Йому здавалося, що вулицями там вештаються есесівці зі «шмайсерами». Він був вражений, коли побачив, як живуть переможені. Не раз говорив мені: «Німці – люди високої культури. І поки ми не досягнемо такого її рівня, поки культура не «зацементується» у наших мізках, ми не досягнемо цивілізованих вершин». І цю культуру він ледь не примусово насаджував у своєму господарстві: окрім будівництва виробничих об’єктів, що були рідкістю в тодішніх колгоспах, асфальтував вулиці, звів школи, Палац культури, спорткомплекс, торговий центр, сотні квартир і навіть відомий зараз на всю Україну санаторій «Червона калина». Звичайно, будували люди. Але їм дуже пощастило, що в їхній долі трапився такий Плютинський. Та часто почуття вдячності, яке у нашому випадку має бути просто природним, у багатьох відсутнє. Я був вражений деякими його політичними прогнозами. Ніколи не забуду, як під час марафону обрання Ющенка на посаду президента, Плютинський у вузькому колі мовив: «Не розумію, чому його так підносять? Хіба не видно, що з нього доброго президента не вийде?». І розповів історію, як був у Ющенка (тоді голови Нацбанку) на прийомі, хотів вирішити для агрофірми якесь фінансове питання. — Ющенко запросив мене піти з ним в окремий кабінет, де, як правило, керівники відпочивають, – розповідав Володимир Антонович. – Я думав, Віктор Андрійович запропонує по келишку коньяку – а це вже інший рівень стосунків. У кімнаті тій був повний хаос. Ющенко почав показувати мені якісь глечики, картини, всякий мотлох. Ось цим у нього завжди голова забита. Я не проти, якщо людина чимось захоплюється. Але отак і в державі буде, як у нього в тій кімнаті… Плютинський щиро вірив, що Україні потрібен такий президент, як тодішній міністр транспорту Георгій Кирпа. Він добре його знав, десятиліттями дружили. Та історія і тут розпорядилася по-своєму. Що залишилось після Плютинського? Залишилась агрофірма «Зоря», яка сьогодні носить його ім’я і в якій не так все добре, як хотілося б. Залишились дві книги спогадів… В останній рік свого життя Володимир Антонович мужньо боровся з важкою недугою. Дуже змінився і зовні – хвороба підступно його вбивала. Плютинського запросили на відкриття пам’ятника Георгію Кирпі на батьківщину колишнього міністра в село Клубівку, що на його рідній Хмельниччині. Володимира Антоновича приймали як найпочеснішого гостя. Але ось торжества закінчилися, і всі якось швидко почали розходитися. Ніби всіма покинутий, він наодинці залишився сидіти в «президії», і з невимовним сумом в очах дивився в нікуди...
