Біля волонтерського намету «Самооборона Волині» на Театральному майдані завжди людно. Комусь потрібна правдива інформація, хтось переполовинив свою і без того мізерну пенсію, заспокоюючи себе і нас: «Нічого, хліб і вода — нема голода»...
Біля волонтерського намету «Самооборона Волині» на Театральному майдані завжди людно. Комусь потрібна правдива інформація, хтось переполовинив свою і без того мізерну пенсію, заспокоюючи себе і нас: «Нічого, хліб і вода — нема голода»... Гонорово кладуть у скриньку свої безцінні гривню–дві школярики. Це ж бо вони зекономили на сніданку, а, може, відмовились від улюблених солодощів. Раптом дивовижна постать маленької жінки, опертої на вдвічі вищі за неї саморобні костури, та ще з величезним старим–престарим заплічником змушує мене відволіктись від обов’язку. Жінка пильно мене розглядає, а я її… На вигляд їй за 80. Бабуся усміхнена, очі добрі, а мова вишукана. Принесла пенсію, поволі засовує її у скриньку, а сама з–під лоба оцінює моє здивування. «Не впізнаєте? А я — героїня вашого теленарису!». Я й справді не впізнала у цій дивовижній бабусенції свою героїню, професора ВНУ ім. Лесі Українки, кандидата фізико–математичних наук Зою Володимирівну Зарицьку. Вічно ошатну, з-під класичного піджака виднілась як не вишиванка, то красива блузка. Що то роки роблять із нами?! Нівечать тіло, натомість душа — без зморщок і сивини. Її біль за Україну привів до волонтерської палатки, аби ось так допомогти нашим воїнам. Не покладаючи рук, жінка працює ще й досі, тільки в городі та садку. «Насушила і яблук, аби передати солдатам, — свіженькі, смачненькі, для наших синочків, їх можна так, не лише в компоті, вживати…». Посміхається щиро–щиро, а в очах — сльози... Чергувала у волонтерському наметі заслужена артистка України Галина Кажан.
