— Тату, коли ти вже нарешті нікуди не їхатимеш, я так скучаю за тобою, — із сумом у голосі, але без сліз запитує хлопчик, міцно пригортаючись до чоловіка в камуфляжі. — Я всі–всі уроки вчитиму і обіцяю щодня відмінні оцінки отримувати. Тільки щоб ти був вдома…
— Тату, коли ти вже нарешті нікуди не їхатимеш, я так скучаю за тобою, — із сумом у голосі, але без сліз запитує хлопчик, міцно пригортаючись до чоловіка в камуфляжі. — Я всі–всі уроки вчитиму і обіцяю щодня відмінні оцінки отримувати. Тільки щоб ти був вдома…
— Ваня, та відпусти ж тата, йому треба їхати. Він скоро повернеться до нас… От тільки відвоює мир у нашій країні, — вмовляє жіночка сина, який, як реп’яшок, вчепився в дорогу йому людину. — Повертайтеся живими і з перемогою, — упівголоса бажає мама одного із солдатів та ніжно пригортає кремезного чоловіка, як малу дитину. Їм перед черговим від’їздом на Схід на тиждень дали відпустку додому. Та лише три дні вони насолоджувалися сімейним затишком. Телефонний дзвінок — і вояки АТО знову в строю, чекають вказівок та виконують команди. — Уже з березня живу одними зустрічами–розставаннями. Якби ви тільки знали, як втомилася перебувати в постійній тривозі та з усмішкою проводжати чоловіка на війну, — зізнається мені маленька худенька жіночка, яка лише після того, як від’їхав автобус, дала волю почуттям. — Я заборонила собі та синові плакати при татові, йому й так дуже важко. Сльозами тут не допоможеш. Треба вірити, що скоро все закінчиться, та молити Бога за вояків, які захищають наші кордони. Це зворушливе проводжання найрідніших людей у зону АТО — яскравий приклад того, що в нас не тільки мужні й відважні чоловіки, а й сильні духом жінки, на долю яких сьогодні теж випали непрості випробування, розмірковує Анна Карась.
