Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня редактор відділу культури газети «Волинь-нова» Ярослава ТИМОЩУК...
Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня редактор відділу культури газети «Волинь-нова» Ярослава ТИМОЩУК
… ЯК БАГАТО МОЖЕ РОЗПОВІСТИ НІМЕ КІНО Нарешті і я подивилася фільм, про який нині так багато розмов. Це стрічка українського режисера Мирослава Слабошпицького «Плем’я». Вона змушує заплющувати очі й втискатися в крісло, ніби дивишся жахи. Хоча картинка реальна – далі нікуди. У цьому німому кіно всі ролі виконали непрофесійні глухі актори. На екрані вони розмовляють мовою жестів. За сюжетом, в інтернат для дітей із вадами слуху приходить новенький – Сергій. Він приєднується до банди школярів, які грабують перехожих і пасажирів у потягах, відбирають гроші в молодших інтернатівців. Двоє дівчат із їхньої компанії займаються проституцією. В одну з них, Аню, і закохується новенький. Тим часом вона з подругою збирається виїхати в Італію. У фільмі – багато бійок, інтимних сцен і насильства. Найбільш моторошною видається епізод, де головній героїні роблять аборт у домашніх умовах. Деякі глядачі в цей момент виходили із залу. Але ця історія – все одно про любов. Бо заради чого ще було Сергієві їсти закордонний паспорт Ані і розбивати голови співмешканцям, які йому перешкоджали? Хлопець такий одинокий у своїх почуттях, бо дівчина хоч і усміхається йому, але знає, що поїде геть. Та він тримається до останнього за своє. Можу собі уявити, який праведний гнів викличе це кіно в деяких ура–патріотів. Як можна таке показувати? Чи не ліпше зняти щось поетичне, про солов’їв або національне визволення? Однак дівчатка у провінційних містечках, як і героїні на екрані, одягають такі ж короткі спідниці і вважають, що тіло – їхній основний капітал, а облущені гуртожитські стіни надто знайомі, аби ми відрікалися від реальності. Так, це наша країна, де можливе все: і солов’ї, і збезчещені долі, і любов, й інстинкти. Це ніби пильно роздивитися себе зсередини. І ще після фільму я задумалася, як часто ми тринькаємо зайві слова. Режисер і без них усе добре пояснив.
…ЧИ ДОЇДУТЬ УКРАЇНСЬКІ КНИЖКИ ДО КРИМУ У гості з Севастополя приїхала Саша, моя студентська подружка. Торік ми ще відпочивали разом на морі. За час, що не бачилися, багато змінилося: паспорти, президенти, кордони. В обігу на півострові тепер інша валюта, й епітет «ввічливі люди» має нове значення. Та й самому нелегко залишатися таким, як раніше, коли твій звичний світ перевертається з ніг на голову. Ось Саша, приміром, перейшла на українську. (Раніше вона це робила тільки тоді, коли сердилася. Себто емоції висловлювала таки рідною. А гнівалася, коли сперечалися, якою мовою їй доречніше розмовляти). Гадаю, це рішення було нелегким. Багато тамтешніх Сашиних друзів свого часу поширювали у соцмережах лист, в якому ображений Крим звертається до своєї невдячної матері-України, котра була радше мачухою. Але тепер ось він заживе, бо Росія любитиме його по–справжньому. Та Саша вміє реагувати на несподіванки з гумором. Каже, у них тепер усе з Путіним продається: портрети у золотих рамочках, біжутерія, купальники. — Хотіла привезти вам футболки із зображенням російського президента, – розповідає. – Коли засумуєте й захочете адреналіну в крові – одягаєте й виходите на люди. Але одна така вдяганка коштує тисячу рублів, тож Саша вирішила не розмінюватися на дурниці. А коли приїхала до Львова, то побачила, що й тут Путін у тренді. Правда, на туалетному папері або в формі шоколадки. Ось такий би сувенір привезла додому, та страшно. Коли мама недавно поверталася з Полтавщини в Севастополь, на кордоні передивилися всі речі. У серпні в Саші — день народження. Вона ще заздалегідь замовила подарунок – вибрати їй хороші українські книжки. Гостюючи в неї, намагалися шукати такі, але без особливих успіхів. Тому я відповідально поставилася до прохання своєї подружки і останні півроку вибирала літературні новинки. Мені здавалося, що то я не книжки, а свіже повітря зберігаю. Здогадуюся, які епізоди Саші здадуться смішними, а над чим вона може заплакати. Наближається зима, тож треба запастися добрим чтивом. Якщо є книжки – можна менше боятися холоду чи війни. Пригадуються історії про заборонену літературу, самвидав, нищівні мовні укази. Але, сподіваюся, в Саші ніхто не відбере того, що їй належить.
… ЩЕ ВЧОРА БУЛИ ГЕРОЯМИ, А СЬОГОДНІ ВЖЕ — «ШПИГУНИ» Неймовірно, з якою швидкістю поширюються різноманітні «викривальні» історії про тих, хто ще вчора був нашими героями, обличчям революції. Майданівського сотника Володимира Парасюка зовсім недавно називали «людиною, котра переломила хід історії», й іншими вдячними епітетами. Але тепер риторика змінилася. Революціонер має намір піти в політику, то в інтернеті вже шукають компромат, мізкують, як же чоловікові вдалося вирватися з полону, підозрюють, чи справжня у нього пов’язка на голові. Враження, наче змагаються, кому вдасться вигадати найогиднішу історію. Людина ще нічого не зробила, але відра бруду вже напоготові. Варто сумніватися й критикувати. Але говорити: «Ну, звичайно, Мустафі і Лещенкові стільки не платять, як Порошенко запропонував», – то не критика, а знецінення. Передусім, досягнень Майдану. Чому цей кредит недовіри отримати легше, ніж підтримку? Ми так боролися за нові обличчя, а тепер завчасно опустили руки. Ще нічого не зроблено, а ми заздалегідь знаємо, як усе буде погано. Це все відбувається на тлі масштабної війни проти нашого народу. Замість об’єднуватися, ми розпалюємо локальні внутрішні чвари. Кажуть, що коли тебе обманули вперше, то соромно має бути тій непорядній людині. А якщо вдруге – то вже тобі самому. Гадаю, це усвідомлюють і ті, хто претендує сьогодні називатися народними обранцями.
… ПИСЬМЕННИКАМИ, ЯКИХ ЛЕГІОН Про Форум видавців у Львові мені ще довго нагадуватиме стос книжок, складених на видному місці, бо ж бігом треба все перечитати, і шматки тих мудрих думок, які вдалося почути на презентаціях–дискусіях–круглих столах. Форум – це письменники, від концентрації яких, здається, аж повітря насичується знаннями. Це їхні читачі, яких приходить утричі більше, ніж уміщається в залі. Форум – це коли журналіст у прес–центрі просить російською мовою інтернету, а президент Олександра Коваль суворо йому відказує: «Що вам потрібно? Говоріть українською, а то я вас не розумію». І він знічується, та перекладає. Тоді пані Олександра, яка сама щойно сіла на хвильку відпочити, звільняє йому місце на дивані. І журналіст стукотить по клавіатурі, а тоді в нього дзвонить телефон і він говорить пошепки, російською, роззираючись, чи ніхто не почує. Форум – це коли письменник приїздить на презентацію своєї поетичної збірки прямісінько з зони АТО і ходить у камуфляжі – «інакше пацани не зрозуміють», а назад повертається, прихопивши з собою свого видавця. Форум – це коли обіцяєш собі не везти багато книжок, бо ж удома можна знайти такі ж самі. Та зрештою не втримуєшся і набираєш кілька торб, й оберігаєш їх, як власних діток. Форум – це коли на концерті Сергія Жадана студентки філологічних факультетів із пофарбованим у найнеймовірніші відтінки волоссям знають напам’ять усі слова його віршів–пісень. Дивишся на них і думаєш: навіщо ці розмови про національну ідею? Ця ідея тримається в їхніх кольорових голівках і гучно стукотить у їхніх гарячих серцях.
На фото: Презентовану на форумі збірку «Вірші з війни» Борис Гуменюк писав у перерві між боями.
