ТО ЧИМ ЖЕ СТРАШНА ВИШИВАНКА?

Валентина ШТИНЬКО, редактор відділу національного відродження газети «Волинь-нова»


Свою першу вишиванку я купила за чесно зароблену добрими оцінками студентську стипендію восени 1970 року, будучи першокурсницею Київського державного університету ім. Т. Шевченка

І не було в цьому вчинку нічого патріотичного (втім, на той час це могло називатися націоналізмом, але я про це ще не замислювалася). Просто по-дівочому вважала, що вишиванка — це гарно і мені пасує. А що вона може бути для когось, немов червона шмата для бика, вперше побачила через три роки, коли на моїх очах «доблесна радянська міліція» кийками розганяла і запихала в міліцейські авто людей, які 22 травня прийшли до пам’ятника Кобзареві, що біля «червоного» корпусу університету. Багато хто тоді, як і я, одягнули вишиванки, тільки вони — усвідомлено, а я — інтуїтивно, у нас того вечора була репетиція студентського хору.
Не буду розповідати, як саме за студентських часів почала прокидатися моя національна свідомість (цьому посприяла ще й робота екскурсоводом у Київському музеї Тараса Шевченка), але вишиванки відтоді я ношу часто — у свята і в будні, залежно від настрою, погоди чи ситуації.
Тому матеріал з інтернету з інтригуючою назвою «Страшная правда о вышиванках. К проблеме городского одичания» стосувався мене безпосередньо. (Тут і далі цитуватиму мовою оригіналу, аби при перекладі не втратився жоден нюанс «глибокодумності», автора Віктора Мараховського, редактора журналу «Однако»). Яку ж таку «страшну» правду зібрався мені повідати російський колега? Невже я ще чогось не знаю про сакральність, обереговість вишиванки, символічну мову її візерунків, у яких закодовано історичну пам’ять нації? Чи, може, щось нове довідаюся про символіку кольорів?
Приводом для публікації стало те, що першого вересня у навчальних закладах України нібито «учителям, преподавателям и студентам крайне рекомендовали прийти в вышиванках». І, о жах, уявіть собі — «Многие пришли»! Далі автор береться пояснити жителеві російського мегаполіса, якому «достаточно трудно понять, чем опасно массовое надевание т. н. «национальных костюмов» на сугубо городских жителей во время исполнения ими сугубо городских обязанностей». Цікаво, а чим відрізняються обов’язки «сугубо» міського учителя від обов’язків сільського під час проведення, скажімо, уроку чи першовересневої лінійки, і яким макаром тут може завадити вишиванка?
Ну звісно ж, справа не у вишиванці, вона для автора лише символ тих процесів, яких більше всього на світі боїться Росія, смертельно вражена бацилою імперського мислення. «Нашествие вышиванок» на западные окраины бывшего СССР началось лет 20—25 назад, — вважає автор. — Оно, конечно, было не самой болезнью, а ее симптомом. Но оно было симптомом того, что в города, центры цивилизации, пришла антицивилизационная идея». Ось так. Ні більше, ні менше. За якою ж цивілізацією тужить В. Мараховський? А ось за якою, тут він уже не ховається за жодні символи: «Штука вот в чем. Когда союзные восточноевропейские республики начали отпиливаться от естественного евразийского пространства, то на практике это было разрушением цивилизации. Той единственной и общей, что тогда у всех нас была — русской /имперской/ советской».
Це ж треба — «отпиливаться»! Відпилювати можна щось від цілісного, а всі імперії, як відомо, утворення штучні, утримувані силою. Таке враження, що історія й цивілізація для автора почалася з 1917 року, що він ні сном, ні духом не чув про «Пакт Молотова —Ріббентропа», не відає, як потрапили до складу СРСР Прибалтійські республіки, яким також дісталося у цій публікації.
Аякже, і вишиванки ми одягли, і згадали, що ми — українці (навіть ті, що мову вже забули), тільки тому, що «нужно было что-то противопоставить гигантской русской городской культуре — и ее стали выпихивать культурами «антирусскими», то есть антигородскими». Не сперечаюся, можливо, десь у Санкт–Петербурзі і є ота «гигантская русская городская культура», ось тільки до нас долинає здебільшого російський матюк, п’яна безшабашність, що межує із дурістю, та ще всюдисущий тюремний шансон.
А ось і фраза, яка дуже гарно пояснює, чому в Росії так зріс рейтинг Путіна після бандитського захоплення Криму: «Просто неестественно, чтобы нация вырвавшаяся из имперского сознания с его имперскими масштабами и задачами в сельский фолк, продолжала думать с прежней глобальной наглостью». Що тут скажеш — начувайся, Європо, якщо ми не зупинимо цієї «глобальної наглості».
Автор так захопився обстоюванням своїх імперських амбіцій, що навіть приписав нам «пейсы» і «лапти», що, м’яко кажучи, ну зовсім не характерне для української культури.
Після такого чтива нестерпно захотілося вимити руки з милом, поповнити гардероб ще однією вишиванкою і здати гроші на підтримку українського війська, аби купили вже не бронежилет, а добру гармату.