Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня заступник відповідального секретаря газети «Волинь-нова» Валентина БЛІНОВА...
Чим переймалася і з чого дивувалася минулого тижня заступник відповідального секретаря газети «Волинь-нова» Валентина БЛІНОВА
…ГАСЛОМ РОСІЯН «ПУТИН, ХВАТИТ ВРАТЬ И ВОЕВАТЬ» Учора мені знову наснилася війна. Жахні картини з телевізійних передач бачу мало не щоночі. Вирватися з них — мов виринути з каламутної круговерті. Сновидіння дублюють уривки інтерв’ю з бійцями, які воювали у зоні збройного конфлікту чи потрапили в полон, із рідними, чиї сини, чоловіки, племінники зникли безвісти у чорній дірі Іловайського котла. — Скажи, чи не зустрічав де-небудь оцього солдатика? — допитувалася у хлопця, якому вдалося вирватися з полону, родичка лучанина Сергія Куруки Софія Нестерук із Прилісного, що на Маневиччині. — Востаннє його бачили живим ще 25 серпня. Відтоді жодної звісточки! Нашу розмову раз у раз обривають її гіркі безутішні ридання. Жінка показує знімок, який Сергій надіслав на мобільний телефон дружині. А ще есемеску — слова ніжності й любові коханій та маленькому синочку. У рідних серце обливається кров’ю, бо нема муки гіршої за невідомість. Вони стукають у всі двері, хапаються за найтоншу ниточку надії. Але й досі не дізналися, яка доля спіткала солдата. — Може, його вбили? — припускає найстрашніше пані Софія. — Нам уже було б легше знати, що його немає серед живих, аніж отак мучитися. Слід Сергія Куруки загубився біля Дзеркального на Донеччині. Звідти не дочекалися своїх синів сотні, а то й тисячі матерів, і не тільки українських. А серце неньки однаково болить, незалежно, на якій стороні воює її син. Бо і в Росії, і в Україні «Вантаж 200» — чорна непоправна біда — одна на всіх. Правозахисниця Олена Васильєва з Мурманська вважає, що вже загинуло більш як 3,5 тисячі російських вояків. Тих, хто зник безвісти, в Росії ніжно називають «потєряшками». Розшукувати та ідентифікувати тіла вбитих, як і в Україні, їм допомагають волонтери. «А материнские слезы… они ведь одинаковые, что в русской матери, что в украинской матуси, — написав у соціальній мережі «Фейсбук» один із них. — Забирайте своих мужчин из Украины — спасайте их жизни, души — они воюют не с американцами, не с НАТО, а с такими же простыми мужиками, кто на Пасху также, как и вы, испокон веков говорит: «Христос воскрес!» Росіяни потроху оговтуються від путінської амнезії. Як приклад — у Санкт–Петербурзі хакери зламали рекламний банер, на якому розмістили такі рядки: «10 000 погибших. Мы убиваем братьев. Прости нас, Украина!». Напевне, саме сила материнської любові й гіркого болю сколихнула росіян, десятки тисяч яких вийшли на Марш миру, щоб підтримати українців. Чи похитнеться після цього зацементований рейтинг їхнього президента, який, за словами відомого журналіста ведучого радіостанції «Эхо Москвы» Матвія Ганапольського, навіть після безіменних і таємних масових похоронів загиблих російських солдатів може знизитися хіба що з 87 до 86 відсотків?
…СМІТТЄВОЮ ЛЮСТРАЦІЄЮ Поки Президент Петро Порошенко тільки обіцяє підписати Закон «Про очищення влади», громадяни самі взялися показати нечесним чиновникам, корупціонерам, брехливим народним депутатам, що нині їхнє місце — на смітнику. Першим до ємкості з відходами потрапив екс-регіонал нардеп Віталій Журавський, за іронією долі, один із авторів цього закону. Хвиля народної люстрації прокотилася багатьма областями України. У такий спосіб на Черкащині очищали обласну раду від представників старої влади, а на Кіровоградщині обурені громадяни протестували проти призначення на посаду голови облдержадміністрації Сергія Кузьменка, народного депутата донедавна провладної партії, який проголосував за драконівські закони 16 січня. На сесію облради активісти притягнули сміттєвий бак і звернулися до депутатів із вимогою висловити недовіру «вождю тітушок», як називають Кузьменка кіровоградці. Хоча новоспечений губернатор прийти на сесію не наважився, смітник порожнім не залишився: туди запхали його колегу-регіонала. Минулого тижня у Києві облили фарбою і вкинули до бака відомого фальсифікатора-корупціонера Віктора Пилипишина, який теж голосував у Верховній Раді за диктаторські закони. Він хотів пройти до ЦВК, щоб зареєструватися кандидатом у народні депутати, а втрапив до контейнера для відходів. Днями процедуру сміттєвої люстрації провели наші сусіди-рівняни. Дісталося на горіхи заступнику голови Рівненської облради Олександрові Данильчуку, коли під час акції протесту громадські активісти вимагали відставки з посад чиновників із темним регіональним минулим. Чи стануть ці випадки повчальним уроком для тих народних депутатів-волинян, які зібралися у новий похід по перепустки під купол Верховної Ради і ретельно відхрещуються від своєї причетності до голосування за закони 16 січня? Бо ж недарма кажуть: підписи не горять, особливо якщо вони зафіксовані на парламентському сайті.
…ДВОМА ЯБЛУКАМИ, БО НА БІЛЬШЕ НЕМАЄ ГРОШЕЙ — Мам, купи яблуко, — хлопчина не зводить очей із ящиків, де виблискують налитими боками дари садів, шарпає за руку жінку, яка не звертає уваги на благання сина і ретельно вибирає овочі — найнеобхідніші, і то небагато, щоб лишень вистачило на скромну сімейну вечерю. Тим часом дитина хапає одне за одним яблука — червонобокі, зелені, жовті. — Мам, ну хоч одне… — вкотре просить, поправляючи тяжкий ранець. — Та бери вже, — впевнившись, що грошей вистачить, дозволяє мати. — Два, бо й Насті треба… Продавчиня охоче допомагає дитині вибрати найкращі, радить, який сорт солодший, робить маленьку знижку. І скрушно зітхає: навіть тепер, у сезон овочів і фруктів, купують їх небагато. — Що вдієш: нашим зарплатам і пенсіям не наздогнати цін, які скачуть наввипередки мало не щодня. Від цього овочевого лотка відходжу з гірким осадом у душі. Та що ж у нас за держава, коли діти не можуть досхочу наїстися не якихось екзотичних заморських смаколиків, а навіть яблук, бо батьки ретельно рахують копійки, щоб тільки якось дотягнути до зарплати? Тим часом минулого тижня національна валюта сягнула найнижчої позначки падіння — за долар треба було віддати 15 гривень! І відразу ж підскочила на 2 гривні. Експерти називають ці карколомні стрибки спекуляцією, хоча не виключають низки об’єктивних причин: війна, скорочення промислового виробництва на Донбасі, боязнь інвесторів вкладати кошти в кризову економіку, бо для іноземних компаній немає різниці — Донбас це, Волинь чи Закарпаття. Вони всю територію країни сприймають як нестабільний регіон. Мільйони євро і доларів, які виділяють Україні Європейський Союз та США, навіть маленькими хвилями не докочуються до нашого краю, а в уряді камікадзе, як назвав його прем’єр Арсеній Яценюк, ніхто з міністрів ще не зробив собі харакірі від того, що маленький луцький школярик канючить яблуко у матері, яка рахує копійки до зарплати. Напевне, ефективні зміни відкладено на невизначену перспективу. Недарма ж на своїй прес-конференції Президент Петро Порошенко презентував програму стратегічних реформ аж до 2020-го. Тобто виконання його численних підбадьорливих заяв-обіцянок доведеться чекати не сім, як у відомій приказці, а лише… шість років. За останнє десятиліття українці пережили двох різних президентів — з абсолютно однаковими командами, які багато вихвалялися, але так нічого й не зробили, щоб ми зажили краще, бо дбали тільки про свої статки. То, може, вже досить обіцянок?
…СЕРЦЯМИ НА АСФАЛЬТІ Перед нашим будинком на пішохідній доріжці вночі хтось фарбою написав: «Юля, я тебе кохаю», а поруч намалював червоне серце. Напевне, дівчина, якій освідчилися у такий спосіб, має почуватися щасливою. Пригадую, чимало років тому в Старій Вижівці на даху недобудованого чотириповерхового приміщення теж з’явився подібний напис. Щоправда, без імені дівчини, котрій адресовані заповітні слова. Вони збентежили представниць прекрасної статі й підхожого віку, які жили в будинку напроти. Всі думали-гадали, хто той старовижівський Ромео, що ризикував життям, відважившись на крутому схилі шиферної покрівлі виводити великі літери, щоб їх можна було побачити і прочитати здаля. Кажуть, так і не дізналися ім’я закоханого сміливця. Останнім часом у Луцьку часто натрапляю на такі публічні освідчення. «Наталко, ти найкраща дівчина нашого міста» — це повідомлення якось побачила у маршрутці поряд із різною рекламою. «Таню, я не можу без тебе. Зателефонуй мені!» — як крик душі на афішній тумбі. Нині, коли часто наздоганяє депресія похмурих днів, зігріті любов’ю слова — мов промінь сонця, надійний місточок у світ ніжних і щирих почуттів. Часточку тепла може взяти кожен, хто проходить мимо — вони не зміліють, не розвіються вітром. … Щоранку проходжу мимо освідчення на пішохідній доріжці. Акуратно обминаю намальоване серце, яке, здається, випромінює сонце. Боюся, щоб ненароком не наступити на нього. У час, коли так багато біди і горя, агресії й ненависті, сліз і розпачу, треба берегти серця. Навіть намальовані на асфальті.
