Ми живемо в нелегкий час, коли тривога, страх і сльози — найчастіші гості, а про хороші новини запитувати якось незручно. Проте щогодини шукаємо їх у телевізійних випусках...
Леся БОНДАРУК, редактор відділу освіти газети «Волинь-нова»
Ми живемо в нелегкий час, коли тривога, страх і сльози — найчастіші гості, а про хороші новини запитувати якось незручно. Проте щогодини шукаємо їх у телевізійних випусках. Чи не тому й зародився у соціальній мережі «Фейсбук» флешмоб «Хороші новини». Його мета — підтримати один одного, поділившись упродовж тижня щодня як мінімум трьома
Спочатку це здається безглуздям: які там хороші новини — війна ж у країні! А втім, якось треба підтримувати тих, хто зневірився. Та й не така то вже легка справа — раз у раз надсилати комусь кілька щирих телеграм зі свого життя. Дехто зумисно створює привід, і від цього добра серед нас стає більше. Іноді, читаючи повідомлення, по-новому відкриваєш для себе давно знайому людину. Позитив зближує, стримує тривогу, утверджує віру, що все зміниться на краще. Від минулої осені українське суспільство вже рік живе у постійному стресі. Ми ще не оплакали героїв Майдану, як накотилася нова хвиля горя — мало не щодня проводжаємо в останню путь тих, що загинули в зоні АТО, обороняючи цілісність України. Пограбована й знищена корупцією держава не справляється з елементарним — забезпеченням нашої армії їжею та одягом. А потрібна ще й зброя. Волонтери з останніх сил латають ці діри, та їхні запаси швидко міліють. З’явився і гіркий жарт: «Раніше все з дому виносили наркомани, а тепер волонтери». На важкий соціальний і психологічний стан суспільства наша держава лише щойно починає реагувати, обіцяючи реабілітаційні заходи. Воїни, що приходять у відпустку, розповідають про пережите. Уночі їм сняться вибухи, не раз прокидаються у холодному поту, пориваючись прикрити в бою побратимів. Навіть звичайні святкові феєрверки озиваються болем важких спогадів. Страх стає нормальним почуттям для кожного. Понад те він домінує, бо всі ми боїмося, що ця війна надовго. «Донецький степ дзвенить рингтонами, це живі намагаються додзвонитися до мертвих», – ці слова Оксани Забужко як холодний душ. У них і докір владі, і наше недостатнє розуміння реалій сьогодення. З кожним днем дедалі менше залишається байдужих до того, що діється на Сході України. Проте від цього не легшає. «Посттравматичний стресовий розлад» – такий діагноз ставлять психіатри людям, що переживають війну. – Йдеться про нормальну послідовну реакцію на ненормальну ситуацію, – роз’яснює відомий психіатр Семен Глузман. – Людина не витримує тривалих масованих стресових впливів. Але не існує чудодійних пігулок від такого стану. Ефективно й дешево протидіють методи когнітивно-поведінкової терапії. Найкращі ліки – сім’я. Коли поряд батьки, дружина, діти. Вони психологічно повертають до нормального стану, бо відчуваєш, що ці люди від тебе залежать. Важливо зрозуміти, що ти можеш знайти себе у своєму близькому оточенні. Бувають випадки, коли особа не знаходить собі компенсації навіть у найближчих. Людина має виговоритися – із друзями, сусідами, знайомими, родичами. У більшості випадків із посттравматичного синдрому виходять. Хоча трапляється, що дискомфорт і жахіття повертаються. І щоб цього не сталося, не держава, в якій перебуває людина, а вона сама повинна змінитися, деактуалізувати для себе стресову ситуацію. Ще донедавна ми не замислювалися, скільки чудових героїчних людей живе поруч – хто воює, хто працює волонтером, хто ділиться частиною заробленого. Важка щоденна праця, сумлінне виконання професійного обов’язку також свідчать про патріотизм. Головне, не пускати в душу зневіри і частіше ділитися хорошими новинами. А коли їх бракує — просто творити добро.
