НЕ СТАВ ДРУГИМ ТИЧИНОЮ, ЩОБ ВИПУСТИТИ... ПЕРШУ «ВОЛИНЯНКУ»

Десять років тому відійшов у Вічність Микола Тарасенко (на фото), за керівництва якого Луцький машинобудівний завод розпочав серійне виробництво «Волинянок»

Сергій НАУМУК

Народився він у Запоріжжі, навчався в авіаційному технікумі. Але всі плани шістнадцятирічного юнака перекреслила війна — його чекали примусові роботи в Німеччині. У дорогу мама дала Миколі… подушку, яка не тільки увесь час нагадувала йому про домівку, а й одного разу врятувала життя: під час бомбардування союзників притискав подушку до живота, а потім знайшов у ній чималий осколок.
Після війни служив в армії, куди його мобілізували просто з потяга. Далі пішов до вечірньої школи. Дуже любив писати вірші, надсилав їх у газети. Якось Миколу викликав директор і представив Павлові Тичині. Мовляв, це здібний учень, який хоче присвятити себе літературі. Тичина подивився на хлопця, зміряв поглядом і каже: «Якщо надумаєш — дай знати, допоможу». Проте так склалося, що Микола Тарасенко пов’язав своє життя з технікою і вступив до Запорізького машинобудівного інституту, який закінчив із відзнакою.
— У серпні ми познайомилися, а вже у вересні одружилися, — розповідає його дружина Алла Павлівна, котра у той час працювала вчителем математики.
Після навчання молодого спеціаліста з дружиною направили на роботу до Донецька. Проте на місці з’ясувалося, що обіцяне житло доведеться чекати 10—15 років. Подружжя порадилося і повернулося в Запоріжжя.
Микола Іванович влаштувався на завод «Комунар», пройшов усі щаблі — від майстра до начальника цеху. Якось його та ще двох працівників викликало керівництво і запропонувало посаду директора Луцького машинобудівного заводу. Один відмовився, бо «там бандерівці», другий був готовий навіть покласти на стіл партійний квиток (у тоталітарній країні це віщувало крах подальшої кар’єри), аби не їхати. А Тарасенко сказав, що на Заході України дуже хороші люди (свого часу він п’ять років прослужив у Сколе Львівської області, тож мав уявлення про цей регіон) і він готовий. Так у 1965 році Луцький машинобудівний очолив новий директор.
— А вже через три роки, 1968–го, завод випустив першу «Волинянку». І на жовтневі свята цей автомобіль, хоч іще недопрацьований, відкривав демонстрацію. Цей всюдихід мав неабиякий попит, особливо в Росії, бо ж там погані дороги, — розповідає Алла Павлівна.
Через десять років Миколу Івановича попросили звільнити місце для родича високого начальника. Щодва-три роки директорів міняли, аж поки не прийшов Володимир Гунчик (нинішній голова облдержадміністрації. — Авт.). Тарасенко до останнього підтримував зв’язки з трудовим колективом.
— Микола Іванович був працелюбом і перш за все думав про роботу. Жив за строфою Маяковського: «И кроме свежевымытой сорочки, скажу по совести, мне ничего не надо». Ми ні «Волинянки» не мали, ні іншого автомобіля. Досі живемо у квартирі, яку отримали від заводу, — каже Алла Павлівна. — Я 15 років пропрацювала заступником директора школи. Не раз учителі казали, що привезли продукти на завод. Та на мої дорікання, чому не взяв, чоловік мав одну відповідь: «Алло, про що ти говориш? Я везу робітникам, щоб був спокій, щоб давали план, а додому все необхідне куплю на базарі». Навіть чорну ікру, яку передали з Грузії, щоб отримати автомобілі «Волинянка» поза чергою, відправив назад.