— Що ти будеш робити, коли прийде зима? – запитує мене друг Маріо з Німеччини...
— Що ти будеш робити, коли прийде зима? – запитує мене друг Маріо з Німеччини... Він трохи боїться, що в Україні не буде газу і доведеться мерзнути. Мені теж тривожно, але не через це. Торішня зима була такою моторошною, вона забирала в нас життя співвітчизників, ми говорили їй: «Утікай і не повертайся». Але ось вона знову відчувається в повітрі, дихає кригою і страхом. Тепер зимувати з війною, хтозна-як воно
Ярослава ТИМОЩУК, редактор відділу культури газети «Волинь-нова»
Запасатимуся гарними співрозмовниками й книжками, долучатимуся до добрих справ, відказую я Маріо. Збиратиму хороші історії. У мене їх уже достатньо, аби не замерзнути від холоду і зневіри. Ось, скажімо, одна волонтерка з Луцька помічає в супермаркеті бабусю і вирішує їй допомогти. Старенька шукає вершковий спред. «Може, ліпше масло?» – запитує дівчина, але бабуся наполягає на своєму. Видно, їй не вистачає грошей, думає собі волонтерка й обережно цікавиться: може, ще щось треба? Виявляється, що так: і чаю, і шампуню, і ще всього. Бабуся соромиться і втирає сльози. Дівчина, до речі, зовсім не багата людина, замовляє їй таксі, аби добралася додому з пакетами. Або, приміром, третьокласниця малює картину для волинського добровольця. Зображає героя в зеленому, себто камуфляжному вбранні, поруч виводить олівцем його дім, із вазоном на підвіконні, і каліграфічним почерком пише: «Павло, я за вас молюся!». Чи 10–річний хлопчик, який віддає подаровані на день народження гроші нашій армії. Узагалі–то він збирав на планшет, але навіщо йому планшет, якщо не буде України? Або лучанка, яка їде до свого хлопця в зону АТО. Її питають: «Хіба тобі не страшно?». А вона: «Розлука з коханим страшніша». Мій друг, поранений на Майдані, тепер самотужки робить банери з портретами героїв Небесної сотні. Два таких він хоче розмістити у рідному селі: у школі і ще десь на видному місці. А медсестра, яка доглядала його в Ізраїлі, починає слухати українську музику і проводить відпустку в Україні. Або ще один мій друг, який усі свої заощадження, зароблені за кілька тижнів улітку, за той 21 день, проведений не на війні, вносить у заставу, бо йде в депутати. Звичайно, в мене є й інші, не такі позитивні історії. Про те, як люди не припиняють сваритися, красти, думають, що хтось, тільки не самі вони, вирішить їхні проблеми і досі вірять у депутатів, які перед виборами ставлять у сільських школах пластикові вікна. Але остання зима навчила також, що добро перемагає зло. Що сильніше, ніж російський газ, зігріває чай із рук усміхненої волонтерки, накинутий на плечі український прапор, вогонь палаючих шин, щира золотозуба усмішка незнайомого дядечка на Майдані. А перед відчуттям, що тобі вже ніколи не буде самотньо в цій країні, відступають, мов переможене військо, і страх, і холод.
