ПОЛІСЬКИЙ ’МАРЕСЬЄВ’
Віктор Приймачук у рік і сім місяців залишився без обох ніг. Але, “одягнувши” протези, “підкорив” велосипед, потім — мотоцикл, легковий автомобіль...
ЖИТТЯ РОЗПОЧАЛОСЬ ЗІ СТРАЖДАНЬ
У сім’ї Сергія і Галини Приймачуків з села Поступель, що на Ратнівщині, в січні п’ятдесят п’ятого року народився первісток. Назвали його Віктором, тішилися ним і ніяк не могли натішитися, гарний, здоровий. Ніщо не віщувало біди. Але вона нагрянула, неначе грім з ясного неба.
Батько служив в армії. А мати працювала в колгоспі телятницею. Ні з ким було залишати вдома синочка. Отож, іншого виходу не бачили, як брати малого на ферму. Взяла його з собою і того трагічного дня.
В кормоцеху Галина присіла разом з синочком на соломорізці, яка в цей час не працювала, чекала, поки жінки намелють дерті. Але невдовзі Галину покликали, щоб допомогла засипати в круподерку зерно з мішка. Малюк, залишившись сам, зайорзав, намагаючись піднятися. Щоб допомогти собі, вхопився за якийсь важіль. І соломорізка раптом запрацювала. В якусь мить валки захопили обидві ніжки дитини, яка не своїм голосом кричала. Від страшного переляку Галина втратила свідомість. За лічені секунди підбігли жінки, які й витягнули з отих “пазурів” малого, але вже без обох стоп. Добре, що на місці була медичка Валентина Воронович, нині уже покійна, яка й надала потерпілому першу медичну допомогу. Знайти машину, щоб негайно завезти дитину в центральну районну лікарню, не вдалося. Тому змушені були скористатися підводою. А з Поступеля до Ратного дорога не близька — не менше п’ятнадцяти кілометрів.
... Вітю лікарі врятували. Але його забрали з лікарні без гомілок обох ніг. З армії викликали батька. Нещастя на довгий час в їх домі поселило смуток. Мати тяжко захворіла від переживань. На фермі після того вже майже не працювала.
А дитя тим часом росло, набиралося сил. Невдовзі у Віті Приймачука з’явились перші дитячі протези. Але “одягати” їх довго не наважувались. Дивлячись на молодших братів, спостерігаючи за тим, як вони бігають, граються, веселяться, хлопчик заздрив їм. Й собі хотілося ось так вистрибувати, бігати, але все ж не сприймав протезів. І лише у п’ять років приладнав їх. Далі були перші нерішучі, боязкі кроки. Було, ступить кілька кроків — і зупиниться. Потім знову йшов. Кукси натирав до крові. І з кожним днем ходив все краще, все впевненіше. Це було для нього першою перемогою. І в школу пішов-таки сам, разом зі своїми однолітками.
БЕЗНОГИЙ ФУТБОЛІСТ І ЛИЖНИК
Він дивував усіх своєю непосидючістю, енергією, нестримним бажанням долати будь-які перешкоди. Прагнув не відставати від своїх ровесників. Сільські хлопчаки на вигоні часто грали в футбол. І він разом з ними. Ганяв м’яча, може, й не так вправно, але не раз навіть забивав голи. Так, боліли ноги. І рани відкривалися, кровоточили. Проте не здавався. Правда, хлопці часто шкодували Вітю. І, щоб трішки “відпочив”, ставили на ворота.
Зрозуміло, від уроків фізкультури його звільнили. Але не йшов додому. Залишався з класом. Якось узимку, коли учні на уроці фізкультури вчились ходити на лижах, він і собі заявив: “Я теж хочу!”. Після впертих прохань вчитель все-таки здався.
Радощам Віктора не було меж. Лижі освоїв він швидко. Долав разом з хлопцями великі відстані. Бував з ними й на якушівській горі, до якої не менше п’яти кілометрів. Є там і трамплін. Не раз темніло в очах від болю, коли падав. Але не вгавав. Піднімався, заходив на гору і робив чергову спробу.
А влітку “осідлав” і велосипед.
— Ні, у нас велосипеда не було,— під час нашої зустрічі розповідав Віктор Сергійович. — Його мав сусід Микола Воронович, який тоді працював головою сільської ради. Я дружив з його дітьми. За якихось три дні навчився їздити.
“ЛЮБЛЮ” МУЗИКУ І ТЕХНІКУ
А ще полонила його музика. У їхній хаті стояли кросна. При гасовій лампі ткали полотно, вишивали. На вечорниці сходились сусіди, молодь. Приносили, як правило, гармошку. Якось сказав батькові: “Тату, купіть мені гармонь”. Сергій Сидорович й сам вмів грати на гармошці. Тому, не вагаючись, продав теля і купив синові гармошку.
— А напередодні Нового року,— продовжував нашу розмову Віктор Сергійович,— до мене додому приїжджали хлопці. Платили двадцять радянських рублів (таку таксу встановив батько), і везли в клуб. Там я грав допізна. Потім я з гармошкою ходив колядувати, а коли підріс — почали запрошувати грати й на весілля...
Батько радів за сина. І всіляко підтримував, підносив його дух. Усюди брав з собою, а працював тоді в колгоспі шофером. І Віктор невдовзі уже міг спокійно керувати ЗІЛом.
Були роки, коли в жнива Сергій Сидорович сідав за штурвал комбайна. Віктор теж днював з ним у полі, підміняв, працював на комбайні не гірше, ніж комбайнери зі стажем.
ВІД ДОЛІ НЕ ВТЕЧЕШ…
Після закінчення школи Віктор став студентом Луцького культосвітнього училища. Наука давалась легко. У сімдесят п’ятому, коли чотири курси закінчив, влітку, під час канікул, зустрів свою долю – сімнадцятирічну Валентину з сусіднього села Зоряне. Вона, як і Віктор, теж була студенткою, вчилася на агронома.
Валя знала про його долю, про його каліцтво. Не раз бачила його під час жнив за штурвалом комбайна, за кермом автомобіля. І коли Віктор запропонував їй свою руку і серце — не відмовила. Проте батьки дівчини рішуче запротестували. Але Валентина у відповідь казала: “Він теж хоче бути щасливим”.
На їхнє весілля зійшлося близько чотирьохсот чоловік. За гроші, подаровані на весіллі, купив п’ятирядного німецького баяна. І мотоцикла, яким, не маючи водійських прав, проїздив благополучно мало не двадцять років.
БЕЗ НІГ І БЕЗ ПІЛЬГ
Ще п’ять років їздив без водійських прав легковим автомобілем. Права йому могли видати тільки на автомобіль з ручним управлінням. А він ніяких пільг тоді не мав. Віктор Сергійович до 1992 року навіть не вважався інвалідом дитинства, а просто інвалідом. А тут ще один удар долі — Людмила і Микола, наймолодші з п’яти дітей, народилися глухонімими. І тоді автомобіль став для сім’ї вкрай необхідним.
— Треба було,— з болем говорила Валентина Євстахіївна,— шукати школу для глухих дітей. І поки ми дізналися, що така школа є у Кобрині, то наша Люда пізніше розпочала навчання на два роки, а Коля — аж на три.
Кожної другої суботи батько наймав машину, їхав у Кобрин і привозив дітей додому, аби вони не відвикали від сім’ї. А в понеділок відвозив назад у Білорусь. А пенсія то в нього була тоді якихось 37 гривень. Отож, у відділенні “Ощадбанку” взяли невелику позику, та ще трохи зайнялися “бізнесом”, і на “Запорожця” якось нашкребли. Як купили, то знову постала проблема з реєстрацією. Бо ж Віктор Сергійович взагалі не має права мати транспорт, хіба що спеціальний. Тому і їздив “нелегально”.
— Ото, було, підійде до мене даішник, – каже Віктор Сергійович, – а я питаю: “Що, може, порушив правила?”. Він не має до чого придертися і просить показати права. Кажу, що нема. І пояснюю, що, як безногий інвалід, маю пільги на отримання спецтранспорту і вже одинадцять років в управлінні праці та соціального захисту населення стою на черзі, а звичайних прав не видають.
Щоправда, згодом права таки вдалося одержати. Він тепер... приватний таксист. І патент має, і податки справно платить. Але в Ратному нині отих таксистів стільки розвелося, що на якийсь серйозний заробіток розраховувати не доводиться. Дружина ж та дві дочки сидять без роботи.
“КОМУ СЬОГОДНІ ПОТРІБНІ ІНВАЛІДИ?”
Віктор Сергійович не з тих, хто за найменших труднощів проклинає свою долю. Але не раз у розпачі задавав собі питання: “Кому сьогодні потрібні інваліди?”. І приходить до невтішного висновку: “Нікому”.
— У 2002 році,— з обуренням розповідав чоловік,— я звернувся із заявою у комунгосп, щоб у нашій комунальній квартирі замінили котла, бо давно відслужив строк, вийшов з ладу. Газовики заборонили ним користуватися. Скільки виходили з просьбами по різних інстанціях. Котла встановили аж після виступу однієї з всеукраїнських газет.
Валентина Євстахіївна розповіла про ще один факт “турботи” про інвалідів:
– Якось зібрала я документи на отримання цільової допомоги на дітей. Занесла їх в управління праці та соціального захисту населення. Одну з працівниць попросила, щоб підрахувала, скільки вийде грошей. Вона сказала, що буде більше 700 гривень. Однак згодом отримала лише 320. Як з’ясувалося, дали допомогу лише на двох дітей, яким ще не виповнилося вісімнадцяти років. Виходить, що двом моїм дітям-інвалідам дитинства, яким уже є вісімнадцять, допомога не потрібна?
Сім’я Приймачуків, у якій аж три інваліди, щороку з нетерпінням чекає Всесвітнього дня захисту інвалідів. Однак ще не було випадку, аби хтось з чиновників переступив поріг їхнього дому. Свої проблеми намагаються вирішувати самотужки, хоча й нелегко.
— Незважаючи на труднощі, я рада,— каже, підсумовуючи нашу розмову, Валентина Євстахіївна,— що ми з чоловіком 28 років прожили в злагоді й любові.
До речі, Приймачуки старшого сина на честь батька назвали Віктором. А коли у Віктора-молодшого народилась донечка, то її на честь дідуся назвали Вікторією.
Іван КАПІТУЛА.
У сім’ї Сергія і Галини Приймачуків з села Поступель, що на Ратнівщині, в січні п’ятдесят п’ятого року народився первісток. Назвали його Віктором, тішилися ним і ніяк не могли натішитися, гарний, здоровий. Ніщо не віщувало біди. Але вона нагрянула, неначе грім з ясного неба.
Батько служив в армії. А мати працювала в колгоспі телятницею. Ні з ким було залишати вдома синочка. Отож, іншого виходу не бачили, як брати малого на ферму. Взяла його з собою і того трагічного дня.
В кормоцеху Галина присіла разом з синочком на соломорізці, яка в цей час не працювала, чекала, поки жінки намелють дерті. Але невдовзі Галину покликали, щоб допомогла засипати в круподерку зерно з мішка. Малюк, залишившись сам, зайорзав, намагаючись піднятися. Щоб допомогти собі, вхопився за якийсь важіль. І соломорізка раптом запрацювала. В якусь мить валки захопили обидві ніжки дитини, яка не своїм голосом кричала. Від страшного переляку Галина втратила свідомість. За лічені секунди підбігли жінки, які й витягнули з отих “пазурів” малого, але вже без обох стоп. Добре, що на місці була медичка Валентина Воронович, нині уже покійна, яка й надала потерпілому першу медичну допомогу. Знайти машину, щоб негайно завезти дитину в центральну районну лікарню, не вдалося. Тому змушені були скористатися підводою. А з Поступеля до Ратного дорога не близька — не менше п’ятнадцяти кілометрів.
... Вітю лікарі врятували. Але його забрали з лікарні без гомілок обох ніг. З армії викликали батька. Нещастя на довгий час в їх домі поселило смуток. Мати тяжко захворіла від переживань. На фермі після того вже майже не працювала.
А дитя тим часом росло, набиралося сил. Невдовзі у Віті Приймачука з’явились перші дитячі протези. Але “одягати” їх довго не наважувались. Дивлячись на молодших братів, спостерігаючи за тим, як вони бігають, граються, веселяться, хлопчик заздрив їм. Й собі хотілося ось так вистрибувати, бігати, але все ж не сприймав протезів. І лише у п’ять років приладнав їх. Далі були перші нерішучі, боязкі кроки. Було, ступить кілька кроків — і зупиниться. Потім знову йшов. Кукси натирав до крові. І з кожним днем ходив все краще, все впевненіше. Це було для нього першою перемогою. І в школу пішов-таки сам, разом зі своїми однолітками.
БЕЗНОГИЙ ФУТБОЛІСТ І ЛИЖНИК
Він дивував усіх своєю непосидючістю, енергією, нестримним бажанням долати будь-які перешкоди. Прагнув не відставати від своїх ровесників. Сільські хлопчаки на вигоні часто грали в футбол. І він разом з ними. Ганяв м’яча, може, й не так вправно, але не раз навіть забивав голи. Так, боліли ноги. І рани відкривалися, кровоточили. Проте не здавався. Правда, хлопці часто шкодували Вітю. І, щоб трішки “відпочив”, ставили на ворота.
Зрозуміло, від уроків фізкультури його звільнили. Але не йшов додому. Залишався з класом. Якось узимку, коли учні на уроці фізкультури вчились ходити на лижах, він і собі заявив: “Я теж хочу!”. Після впертих прохань вчитель все-таки здався.
Радощам Віктора не було меж. Лижі освоїв він швидко. Долав разом з хлопцями великі відстані. Бував з ними й на якушівській горі, до якої не менше п’яти кілометрів. Є там і трамплін. Не раз темніло в очах від болю, коли падав. Але не вгавав. Піднімався, заходив на гору і робив чергову спробу.
А влітку “осідлав” і велосипед.
— Ні, у нас велосипеда не було,— під час нашої зустрічі розповідав Віктор Сергійович. — Його мав сусід Микола Воронович, який тоді працював головою сільської ради. Я дружив з його дітьми. За якихось три дні навчився їздити.
“ЛЮБЛЮ” МУЗИКУ І ТЕХНІКУ
А ще полонила його музика. У їхній хаті стояли кросна. При гасовій лампі ткали полотно, вишивали. На вечорниці сходились сусіди, молодь. Приносили, як правило, гармошку. Якось сказав батькові: “Тату, купіть мені гармонь”. Сергій Сидорович й сам вмів грати на гармошці. Тому, не вагаючись, продав теля і купив синові гармошку.
— А напередодні Нового року,— продовжував нашу розмову Віктор Сергійович,— до мене додому приїжджали хлопці. Платили двадцять радянських рублів (таку таксу встановив батько), і везли в клуб. Там я грав допізна. Потім я з гармошкою ходив колядувати, а коли підріс — почали запрошувати грати й на весілля...
Батько радів за сина. І всіляко підтримував, підносив його дух. Усюди брав з собою, а працював тоді в колгоспі шофером. І Віктор невдовзі уже міг спокійно керувати ЗІЛом.
Були роки, коли в жнива Сергій Сидорович сідав за штурвал комбайна. Віктор теж днював з ним у полі, підміняв, працював на комбайні не гірше, ніж комбайнери зі стажем.
ВІД ДОЛІ НЕ ВТЕЧЕШ…
Після закінчення школи Віктор став студентом Луцького культосвітнього училища. Наука давалась легко. У сімдесят п’ятому, коли чотири курси закінчив, влітку, під час канікул, зустрів свою долю – сімнадцятирічну Валентину з сусіднього села Зоряне. Вона, як і Віктор, теж була студенткою, вчилася на агронома.
Валя знала про його долю, про його каліцтво. Не раз бачила його під час жнив за штурвалом комбайна, за кермом автомобіля. І коли Віктор запропонував їй свою руку і серце — не відмовила. Проте батьки дівчини рішуче запротестували. Але Валентина у відповідь казала: “Він теж хоче бути щасливим”.
На їхнє весілля зійшлося близько чотирьохсот чоловік. За гроші, подаровані на весіллі, купив п’ятирядного німецького баяна. І мотоцикла, яким, не маючи водійських прав, проїздив благополучно мало не двадцять років.
БЕЗ НІГ І БЕЗ ПІЛЬГ
Ще п’ять років їздив без водійських прав легковим автомобілем. Права йому могли видати тільки на автомобіль з ручним управлінням. А він ніяких пільг тоді не мав. Віктор Сергійович до 1992 року навіть не вважався інвалідом дитинства, а просто інвалідом. А тут ще один удар долі — Людмила і Микола, наймолодші з п’яти дітей, народилися глухонімими. І тоді автомобіль став для сім’ї вкрай необхідним.
— Треба було,— з болем говорила Валентина Євстахіївна,— шукати школу для глухих дітей. І поки ми дізналися, що така школа є у Кобрині, то наша Люда пізніше розпочала навчання на два роки, а Коля — аж на три.
Кожної другої суботи батько наймав машину, їхав у Кобрин і привозив дітей додому, аби вони не відвикали від сім’ї. А в понеділок відвозив назад у Білорусь. А пенсія то в нього була тоді якихось 37 гривень. Отож, у відділенні “Ощадбанку” взяли невелику позику, та ще трохи зайнялися “бізнесом”, і на “Запорожця” якось нашкребли. Як купили, то знову постала проблема з реєстрацією. Бо ж Віктор Сергійович взагалі не має права мати транспорт, хіба що спеціальний. Тому і їздив “нелегально”.
— Ото, було, підійде до мене даішник, – каже Віктор Сергійович, – а я питаю: “Що, може, порушив правила?”. Він не має до чого придертися і просить показати права. Кажу, що нема. І пояснюю, що, як безногий інвалід, маю пільги на отримання спецтранспорту і вже одинадцять років в управлінні праці та соціального захисту населення стою на черзі, а звичайних прав не видають.
Щоправда, згодом права таки вдалося одержати. Він тепер... приватний таксист. І патент має, і податки справно платить. Але в Ратному нині отих таксистів стільки розвелося, що на якийсь серйозний заробіток розраховувати не доводиться. Дружина ж та дві дочки сидять без роботи.
“КОМУ СЬОГОДНІ ПОТРІБНІ ІНВАЛІДИ?”
Віктор Сергійович не з тих, хто за найменших труднощів проклинає свою долю. Але не раз у розпачі задавав собі питання: “Кому сьогодні потрібні інваліди?”. І приходить до невтішного висновку: “Нікому”.
— У 2002 році,— з обуренням розповідав чоловік,— я звернувся із заявою у комунгосп, щоб у нашій комунальній квартирі замінили котла, бо давно відслужив строк, вийшов з ладу. Газовики заборонили ним користуватися. Скільки виходили з просьбами по різних інстанціях. Котла встановили аж після виступу однієї з всеукраїнських газет.
Валентина Євстахіївна розповіла про ще один факт “турботи” про інвалідів:
– Якось зібрала я документи на отримання цільової допомоги на дітей. Занесла їх в управління праці та соціального захисту населення. Одну з працівниць попросила, щоб підрахувала, скільки вийде грошей. Вона сказала, що буде більше 700 гривень. Однак згодом отримала лише 320. Як з’ясувалося, дали допомогу лише на двох дітей, яким ще не виповнилося вісімнадцяти років. Виходить, що двом моїм дітям-інвалідам дитинства, яким уже є вісімнадцять, допомога не потрібна?
Сім’я Приймачуків, у якій аж три інваліди, щороку з нетерпінням чекає Всесвітнього дня захисту інвалідів. Однак ще не було випадку, аби хтось з чиновників переступив поріг їхнього дому. Свої проблеми намагаються вирішувати самотужки, хоча й нелегко.
— Незважаючи на труднощі, я рада,— каже, підсумовуючи нашу розмову, Валентина Євстахіївна,— що ми з чоловіком 28 років прожили в злагоді й любові.
До речі, Приймачуки старшого сина на честь батька назвали Віктором. А коли у Віктора-молодшого народилась донечка, то її на честь дідуся назвали Вікторією.
Іван КАПІТУЛА.