Це було на початку 1990-х років. У хаті я залишився сам…
Це було на початку 1990-х років. У хаті я залишився сам. Мимоволі глянув на ікону Божої Матері — і згадав, що через день буде 21 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці. І в мене виникло бажання поговорити з Нею, як із живою людиною…
Анатолій ПРОЦЕНКО
Кажу, скоро Твоє Різдво і мені хочеться привітати Тебе з Днем народження. Мабуть, ніхто з людей не додумався до цього. Всі тільки просять: «Божа Матір, допоможи!». На іконах увесь час Ти така сумна з Дитиною на руках. Розумію, як матері веселитися, коли знає, що її Син буде розіп’ятий? Але я людина і теж хочу попросити про одне — Твою просту жіночу усмішку. Враз зображення на іконі стало зникати, а замість нього з’явилась усміхнена Богоматір. Від щастя серцебиття почастішало і радість заповнила груди. А в хаті запахло ладаном — сильніше, ніж у церкві. Ладан було чути три дні. Увесь цей час я плакав від радості. Через деякий час прийшов до церкви на літургію. Після сповіді став зліва від аналоя. Раптом відчув (не почув, а саме відчув) слова: «Вийди з церкви!». Біля мене нікого не було. Прохання повторилось вдруге, а потім і втретє. Я перехрестився і вийшов. На лавочці біля церкви сиділа жінка з донечкою років 10—11, яка буквально приклеїлась до неньки. Сів біля них і запитую, що сталося з дитиною? Каже, захворіла — вчора на ніч з’їла щавлевий борщ. Я пожурив жінку і попросив дати дитину мені. Зробив їй масаж живота і зняв головний біль (кажуть, маю таке вміння). На все пішло хвилин п’ять. Дитина ожила, повеселіла… Запитую жінку: «Що ви робили перед тим, як я прийшов?». Відповіла, що молилась до Божої Матері, щоб допомогла її дитині. смт Олика Ківерцівського району
